Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Хотів би я побачити, якби Тома впіймали в каюті з дівчиною! — реготнув Ед Мартін.

Том роздратовано глянув на нього.

— Пропоную вийти звідси й подихати свіжим повітрям, — пробурмотів він до Пола.

Інші створювали такий ґвалт, що навряд чи хтось помітив їхню відсутність. Вони зупинились біля поруччя недалеко від корми. День був безсонячний, і місто праворуч здавалося огорнутою в сизий туман незнайомою землею, яку Том міг споглядати з корабля десь посеред океану, от тільки ті недоумки досі товклися у його каюті.

— Де тебе носило? — запитав Пол. — Ед зателефонував сказати, що ти від’їжджаєш. Я сто років тебе не бачив.

Пол думав, що Том працював на «Ассошіейтед Прес»[6]. Том вигадав нічогеньку історію про відрядження, натякнувши, що їздив на Близький Схід, і розповідав її так, наче то була секретна місія.

— До того ж останнім часом у мене було чимало нічної роботи, — додав Том, — тому й не було коли виходити в люди. Я дуже вдячний, що ти прийшов провести мене.

— Цього ранку в мене не було занять. — Пол вийняв з рота люльку й посміхнувся. — Але гадаю, що я б усе одно прийшов. Вигадав би якусь відмовку.

Том посміхнувся. Пол заробляв на життя як учитель музики в нью-йоркській школі для дівчат, а у вільний час і сам полюбляв писати музику. Том не міг пригадати, як познайомився з Полом, але добре пам’ятав, коли однієї неділі разом із кількома іншими знайомими навідався до нього на пізній сніданок. Вони були в його квартирі на Ріверсайд-драйв, і Пол зіграв для них на фортепіано кілька власних композицій, які вельми припали Тому до душі.

— Може, хочеш чогось випити? Спробуємо знайти тутешній бар, — сказав Том.

Але тут з’явився стюард, вдарив у гонг і вигукнув:

— Просимо всіх гостей спуститися на берег! Просимо всіх гостей спуститися на берег!

— Це по мене, — сказав Пол.

Вони потисли руки, ляснули одне одного по плечу, пообіцяли надсилати листівки, а тоді Пол спустився з корабля.

Зграя Бобових приятелів сидітиме до останньої хвилини, подумав Том, і, мабуть, доведеться їх витуряти. Раптом він обернувся і побіг нагору вузенькими сходами, що радше скидалися на драбину. Дорогу йому перегородив ланцюг, на якому висіла табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПАСАЖИРІВ ДРУГОГО КЛАСУ», але він перекинув ногу через ланцюг і ступив на палубу. Певне, ніхто не буде проти, якщо пасажир першого класу зазирне до другого, подумав Том. Він не мав ані найменшого бажання ще раз зустрічатися із Бобовими приятелями. Він заплатив Бобові половину місячної орендної плати, а на прощання подарував добротну сорочку й краватку. Чого ж іще від нього треба Бобу?

Том зважився спуститись до своєї каюти лише тоді, коли корабель уже рушив. Він обережно переступив поріг. Ані душі. Ліжко знову було охайно застелено блакитним покривалом. З попільничок щезли недопалки. Від зграї галасливих приятелів не залишилося й сліду. Том розслабився і посміхнувся. Оце так сервіс! Старі добрі традиції компанії «Кунард Лайн», зразкове британське мореплавство й усе таке! На підлозі біля ліжка він помітив великий кошик із фруктами. Зацікавлено вийняв із нього маленький білий конверт. На картці писалося:

Приємної подорожі й успіхів, Томе.

Бажаємо вам усього найкращого.

Емілі та Герберт Ґрінліф

Кошик з високою міцною ручкою було загорнуто в жовтий целофан, а всередині лежали яблука, груші та виноград, кілька плиток шоколаду й невеликих пляшечок лікеру. Том ніколи раніше не отримував подарункових кошиків. Він міг бачити їх хіба у вітринах квіткових крамниць і завжди сміявся з їхніх фантастичних цін. А зараз його очі сповнилися сльозами, він зненацька для самого себе обхопив обличчя долонями й заплакав.

Том був спокійним і доброзичливим, однак геть не товариським. Він волів витрачати свій час на роздуми й не мав бажання заводити на кораблі нових знайомств, хоча, зустрічаючи людей, з якими зазвичай сидів за одним столом, він ґречно вітався і люб’язно посміхався. Він узявся грати роль серйозного молодого чоловіка, якого попереду чекала відповідальна робота. Він був увічливим, стриманим, поводився як слід і завжди заглиблювався у роздуми.

Йому раптово забаглося мати кашкет, і він придбав його в тутешній галантерейній крамниці — блакитно-сірого кольору, із м’якої англійської вовни. Він міг натягнути козирок, затуливши майже все обличчя, якщо хотів подрімати в шезлонгу на палубі, або ж хотів прикинутись, ніби дрімає. Кашкет був універсальним головним убором, подумав Том, і сам здивувався, чому не носив його раніше. У кепці він міг би бути схожим на поважного провінційного джентльмена, гангстера, або ж англійця, чи француза, чи навіть на дивакуватого американця — усе залежало від того, як він її носив.