Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Tauglich![3]
— Що ви сказали? — спитав один з лікарів. — Зробіть п’ять кроків уперед і п’ять назад.
Швейк зробив десять.
— Я ж вам сказав, — зауважив лікар, — зробити п’ять.
— Мені зайвих кількох кроків не шкода, — сказав Швейк.
Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою і сам почав стукати Швейка по коліні, тоді як перший піднімав Швейкові повіки й заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від стола і перекинулися кількома латинськими словами.
— Слухайте, ви вмієте співати? — спитав один з лікарів. — Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?
— Чом би ні, панове, — відповів Швейк. — Хоч у мене, правда, немає ні голосу, ані музичного слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитися. — І Швейк почав:
Що за постать таємнича
При столі сидить і мріє?
Глянь, сльоза в очах яскріє,
Зрошує поблідлі щоки.
— Далі не знаю, — проказав Швейк, — коли хочете, то я заспіваю такої:
Ой як тужно біля серця,
Що підносить груди кволі.
Тільки мука, тільки болі,
Тільки серце в далеч рветься.
— І цієї до кінця не вмію, — зітхнув Швейк. — Знаю ще першу строфу з гімну «Де моя батьківщина» {30} , а потім «Ой маршал Віндішгрец {31} і всі генерали вранці до схід сонця війну розпочали» і ще кілька національних пісеньок, як, наприклад, «Боже, цісаря храни нам» {32} , «Як ми йшли у Яромір» {33} і «Тисячу раз вітаємо тебе…». Лікарі перезирнулися, і один з них запитав Швейка:
— Чи досліджували вже коли-небудь ваш психічний стан?
— На військовій службі, — урочисто і гордо відповів Швейк. — Мене, панове, лікарі офіційно визнали за вродженого ідіота.
— Мені здається, що ви симулянт, — розкричався на Швейка другий лікар.
— Ніякий я не симулянт, панове, — боронився Швейк. — Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії дев’яносто першого полку в Чеських Будейовицях або в управлінні запасних в Карліні.
Старший лікар безнадійно махнув рукою і, показуючи на Швейка, сказав санітарам:
— Поверніть цьому чоловікові одяг і передайте його до третього відділення в першому коридорі, а потім один з вас хай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не длялися, щоб ми його якнайшвидше здихались.
Лікарі ще раз кинули вбивчий погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:
— Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубіян.
Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже про нього не піклувались, а звеліли одягатись, і один з них відвів його до третього відділення.
Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів робити свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, що він «недоумкуватий симулянт».
Оскільки Швейка виписали перед обідом, виник невеликий скандал.
Швейк заявив, що коли вже когось і випихають з божевільні, то не мають права випихати без обіду.
Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.
5. ШВЕЙК У ПОЛІЦІЙНОМУ КОМІСАРІАТІ НА САЛЬМОВІЙ ВУЛИЦІ
Після гарних сонячних днів у будинку для божевільних над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських намісників доби наймилішого імператора Нерона. Так само жорстоко, як вони у свій час говорили: «Киньте цього негідника християнина левам», — інспектор Браун сказав:
— Киньте його за грати!
Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліційного інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.
Швейк уклонився і з гідністю промовив:
— Я готовий, панове. Думаю, що «за грати» означає в камеру, а це не так уже й погано.
— Не дуже-то в нас розперізуйся, — зауважив поліцай, на що Швейк відповів:
— Я дуже скромна людина і буду вдячний за все, що ви для мене зробите.
В камері на нарах в апатичній позі сидів замислений якийсь чоловік. Він, як по його очах було видно, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.
— Моє шанування, добродію, — сказав Швейк, сідаючи біля нього на нари. — Чи не знаєте випадково, котра година?
— Я вже живу поза царством годин, — відповів замислений чоловік.
— Тут непогано, — вів далі розмову Швейк. — Ось і нари зроблено із струганих дощок.
Серйозний панок не відповідав. Він устав і почав швидко ходити по невеличкому просторі між дверима й нарами, немовби поспішаючи щось урятувати.
Швейк тим часом зацікавлено оглядав написи, видряпані на стінах. В одному з них якийсь в’язень об’являв війну з поліцією не на життя, а на смерть. Текст проголошував: «Начувайтеся! Влетить і вам». Один в’язень написав: «Чхав я на вас, півні!» {34} Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 1913-го, і зі мною поводилися пристойно. Иозеф Маречек, крамар з Вршовиць». Але був тут і напис, що вражав глибиною думки: «Змилосердься, великий боже…» — а під цим: «Поцілуйте мене в сраку». Літери «сраку» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: «ФАЛДУ». Поруч якась поетична душа написала вірші:
Ой сиджу я під вербою
та біля потоку
та згадую із журбою
свою чорнооку.
Панок, що бігав між дверима й нарами, немов на змаганні з марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на своє місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:
— Випустіть мене!.. Ні, вони мене не випустять, — промовив він сам до себе. — Не випустять, і годі. Я тут уже від шостої години ранку.
На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:
— Чи ви часом не маєте при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?
— Від усієї душі радий вам прислужитися, — відповів Швейк,
