Дощило птахами - Жослін Сосьє
Тед був зламаним створінням, Чарлі — закоханим у природу, а Том пережив усе, що тільки можна. День за днем вони разом старілися, доходили Великого Віку. Позаду лишали життя, за яким без жалю зачинили двері. Жодного бажання повертатися, жодного іншого бажання, окрім як прокидатися вранці з відчуттям, що цілий день попереду — твій, і немає нікого, хто це заперечив би.
Утрьох вони утворювали компанію, яка планувала простір так, щоб кожен почувався єдиним на цілій планеті. Кожен мав власний двір, із якого було чудово видно озеро, але не сусіда — старі подбали, щоб між ділянками залишилися вузькі заліски.
Найбільш доглянутим було подвір'я Чарлі. Чотири хатинки. Одна для житла, друга для дров, щоб опалювати першу, а також вбиральня і сарай — і жодної зайвої речі довкола. Ні лопати, ні сокири — нічого, що мало б покинутий вигляд, тоді як у Тома оселю можна було визначити хіба за димарем — настільки занедбаний вигляд мало його подвір'я.
Що ж до Теда, то до нього ніхто не заходив. Знайти сліди його думок на стінах хатини було неможливо — так само, як важко було б сказати, чим тут живився погляд старого. Тед зачинявся на кілька днів або тижнів, а бувало, що й на всю зиму — зими ж на Півночі нескінченні. За слідами в снігу здогадувалися, що він ходив перевіряти пастки на зайців. За купкою трісок біля сараю визначали, що він запасався дровами. Проте самого Теда не бачили, не бачили місяцями, а потім він неочікувано з'являвся сам.
Не зважуся назвати Теда художником — те, що ми згодом знайшли в його хатках, неабияк відрізнялося від усього баченого — а проте саме цим він заповнював довжелезні зимові дні і саме це переконало його дозволити мені саджати марихуану посеред лісу.
Я приїхав слідом за легендою про Бойчука. Про хлопчика, який блукав серед вогнищ-руїн, про зрілого мужа, що втік від примар до лісу, про одного з останніх свідків Великих Пожогів у Метісоні 1916 року. Цю історію мені розповідали всюди. У містечках Півночі люблять пережовувати одні й ті самі пригоди. Достатньо вмоститись у барі — і після двох-трьох кухлів пива до вас хтось підсаджується і, якщо ви дасте йому час, розповість усе, що захочете.
Найчастіше казали, що Тед — це незагоєна рана.
Саме так заявив мені Стів.
Стів — повне розчарування, людина, яка не знає ні гонору, ні амбіцій. Маєтністю керував бездумно. Готель йому не належав. Власник лишив його на господарстві, а якщо точніше — дозволяв діяти на власний розсуд.
Я вподобав його відсторонений погляд.
Ми завершували вже другий косяк. Стів був аматором — вдихав із завзяттям, якого я ще не бачив.
Нас охопила приємна млість, і раптом він кинув, ніби про це велося вже не першу годину:
— Для тебе те місце ідеальне.
До того про задум плантації я не згадував. Проте ми знали, що йдеться саме про це. Адже не по чорнобривці я забрів у цю глушину!
— Так, ідеальне, але старого складно переконати.
Наступного ж дня я вирушив стежкою, яку він мені вказав — піщаною стежкою, що привела просто до хатки.
Тед на мене чекав. Він мене чув. Цей чолов'яга добре знав ліс. Він почув м'який поступ моїх мокасинів і всівся на пень перед хаткою. Ніби занурений у свої думки, він уважно стежив за мною. Якби думки про слова, які я мав би сказати йому, не ворохобили мої мізки, я чув би, як кожен мій крок влітав у вуха старого.
Високий, кремезний старий із густими розкошланими бровами, у картатій сорочці та цупких джинсах «Біґ Вілл» повністю відповідав уявленню про лісовиків. Мені вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що він пізнав світ, і на долю його припало більше, ніж переживає звичайна людина.
Тоді я був ще той шелихвіст, а він уже мав поважні літа, тож почати розмову було нелегко. І він не квапився на допомогу. Спостерігав, як я тягну за всі нитки і дедалі більше заплутуюсь. Я ж не знав, як підступитися. Від нього, проте — жодного слова, жодного поруху. Він дивився, як я занурююсь у непотрібні пояснення, поки, втомившись від власних слів, я не замовк.
Лише тоді він ушанував мене поглядом.
— Аякже, це можна, — зронив.
На якусь мить я запишався, повірив, ніби переконав старого своїм сп'янінням, спокусив шансом дати копняка світові, який він залишив. Проте швидко збагнув, що Тедові просто бракувало грошей. І він майстерно домовлявся про долю.
Він забажав лляного полотна, куничого хутра, свинячого жиру, олії першого вичавлення та кольорових фарб. І все — від «Віндзора енд Ньютона», уславленого постачальника, авжеж, недешевого (понад мої можливості) та ще й розташованого аж у Торонто. Тед малював на фанерках старенькими обтріпаними пензлями та олією, що швидко блякла. Постачанням займався Стів, проте він не їздив далі залізної ятки в сусідньому містечку — двісті кілометрів туди і назад.
Отже, Тед малював. Ні для кого це не було таємницею. Коли він виходив із зимівлі, одяг його хаотично вкривали плями від фарб. Оці сонячні відблиски на одежі завжди дивували мене. Він замовляв переважно темні відтінки. Чорний, наче вугілля, сірий, мов попіл, брунатний із незрозумілим відливом, що його називали умброю. Проте ми не мали жодного уявлення про те, що поставало під його пензлем.
Тедів двір містився на півшляху між дворами Тома та Чарлі. Щоранку, докинувши дров до груби
