Дощило птахами - Жослін Сосьє

кімнати, перед лівим вікном, що виходило на південь, стояв мольберт — звісно, також зроблений вручну — з полотном, покритим димчасто-сірою фарбою, посіченою чорними смугами та подекуди поцяткованою яскравими латками. Кольори невловимі, непевні. Трохи червоного, трохи жовтогарячого або цитринного — важко сказати. Усе нашаровувалося, змішувалося, взаємознищувалося. Дивне бачення світу, що розчиняється у здушеному зойку.

Були й інші картини, приставлені до стіни і вкриті такою ж сіруватою сумішшю з поодинокими зблисками барв, подібними до посвисту флейти у реквіємі. Нічого відрадного, нічого, що могло б викликати усмішку в небіжчика.

Ми обійшли інші будівлі.

Як і у Чарлі, в одній зберігалися дрова, в другій — інструменти; між цими будівлями була вбиральня, а за ними, на значно міцнішому підмурку — похмура, без жодного віконечка хижка, замкнена на здоровенний замок.

Замок у лісі — це мов образа, жахлива помилка. Тед про це знав, а все ж навісив його на двері.

Сокирою ми збили замок і побачили щось неймовірне. Хижку було вщент забито картинами, подібними до бачених у хатинці, сотнями картин, прив'язаних одна до одної, і на кожній — враження задухи.

У центрі хижки лишався вільний простір на кілька кроків, щось на кшталт нефу в соборі, куди падало світло з прочинених дверей.

Саме там ми — я, Том і Чарлі — стояли й міркували, що ж нам із усім цим робити.

Том вважав, що хижку треба зачинити й залишити, як є.

— А час поверне все це до землі.

Чарлі засумнівався.

— Тед зробив усе це не для того, щоб додати гною землі.

А я не знав, що казати, бо ще ніколи в житті не відчував такого збентеження. Підозрюю, що вони чекали цієї миті, щоб повідомити ще одну новину.

— У нас була гостя.

Вони були явно пригнічені.

Я — теж.

Бо також мав із ким їх познайомити.

Прийшла черга третього свідка — Стіва, який втілює розчарування і теж відступився від світу. Свободу Стів знайшов у порядкуванні в готелі, саме існування якого втратило сенс. Потрапити до готелю можна лише ґрунтовим шляхом, що перетинає іншу забуту дорогу, яка веде у нікуди — до лісової гущавини та нікому давно не цікавих покладів бурого вугілля; хіба що ви спокуситеся поетикою самоти, достоту як наша знайома фотограф — тут час наче вповільнюється, навколишнє ж здається нереальним.

Стівові під п'ятдесят, а може, і менше — він поза віком. І саме Стів приймає блукальців.

Варто знати: Стівові та Бруно подобається перебувати поза законом. Їхня дружба ґрунтується на потребі бути по інший бік, на крутому ковзкому схилі, пізнаному лише ними, — це дозволяє відчути неймовірну свободу.

Стів довготелесий, усе його тіло — це лише руки та ноги; він зустрічає всіх нашорошено і вміє поглядом тримати інших на відстані, та варто вам витримати його погляд, як він одразу піднімає забороло і дозволяє наблизитися. Стів обожнює теревені з незнайомцями, яких до нього приводить шлях, проте не зізнається у цьому.

Бруно молодший, стрункіший і не відступався від світу. У нього повсюди друзі. Він весь час у русі, найменш мрійливий зі всіх наших героїв.

У них іще буде нагода продемонструвати свої незаконні таланти, адже надходить ще одна гостя, і їй доведеться шукати нову особистість, новий шлях у житті.

Стів

Волосся, авжеж, спочатку її волосся — це перше, що я угледів: біляві коси в кабіні, біле прозоре волосся, подібне до спалаху білого світла, а попід спалахом — темні налякані очі. І більше нічого — адже вона була така маленька і нажахано тулилася до сидіння.

Зачувши двигун, я вийшов задовго до їхньої появи. Біла пляма у вітровому склі здалеку могла виявитися будь-чим. Бруно завантажував свій пікап по самі вінця. Знаряддя, будматеріали, одяг та різні цяцьки для старих.

Лише коли наблизились, я збагнув, що біла пляма — це голова старої.

Він привітав мене звичним жестом — приставивши два пальці до кашкета, що мало б означати: мовляв, усе гаразд; проте рухався Бруно спроквола, і я зрозумів, що він переляканий. Жодного слова, жодного пояснення — лише два пальці біля кашкета — і вся увага до маленької істоти, старенької, що прикипіла до сидіння і поглинала усе довкола своїми величезними чорними очима. Водночас тішилась і лякалася своєї присутності тут.

Бруно обережно відчинив дверцята, тут же безшумно зачинив їх і наче вовк, наче кіт (щось середнє), прочинив дверцята з пасажирського боку — і стара поволі