Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

Розгублено дивилась вона на ці розсипані по столу світлини й не розуміла. Аж поки рука мимоволі не повернулась до конверту й не витягла аркуш паперу, згорнений удвоє.

Ось, мабуть, і пояснення…

Швидко пробігла очима по надрукованому тексту. Ще раз. І ще. Аж тоді дійшло: це – світлини численних пасій Влада, з котрими він зустрічався, поки був одружений.

Стоп. Влад був одружений? Казав, що ні… Чому збрехав? Що ж тут такого? Ну, був, то й що з того?

…Зустрічався з усіма на винайнятій квартирі, яку Віра може відвідати й детальніше обговорити всі подробиці. Влад – брехливий покидьок, котрий дурив свою дружину, усіх цих жінок, дівчат. І дурить її, Віру, бо зараз зустрічається не лише з нею.

Невже це правда? Влад. Її Влад… її ідеальний чоловік, Жрець Кохання – банальний казанова? Як же так?!

Що робити? Йти на ту квартиру?

Позирнула на годинник: її чекатимуть за вказаною адресою за дві години. Вона встигає. Але… чи варто?

Звичайно, якби вона показала все це Владові, він зумів би все пояснити і навіть спростувати.

Віра сторопіло дивилась на Влада, котрий посміхався їй зі світлини, оточений численними жіночими обличчями, що раптом закружляли довкола нього в химерному колі. У очах рябіло. У голові баламутилося. Від сум’яття, від болю і розпачу.

Так. Вона піде на ту квартиру. Мусить піти, інакше не витримає цього навантаження на мізки. Це понад її силу.

До будинку за вказаною адресою Віра дісталася швидко. Відшукала під’їзд і раптом остовпіла: до тих самих дверей поспішав Влад.

Усередині все обірвалось. Іти далі вже немає сенсу: все й так ясно, як білий день.

Поволі розвернулась і пішла.

Усе. Ось і кінець її історії кохання…

І тривала вона не три роки і не п’ять, і аж ніяк не вічно, як дехто собі мріє.

Та й вона теж мріяла, що там казати.

Який банальний кінець! Брехливий покидьок… А як переконливо казав, що любить. Вона навіть повірила. Повірила! Вона – та, хто ніколи нікому не вірила!

Тепер усе. Крапка.

Накривку зірвано, і вміст брудної, непотрібної консервації викинуто на смітник.

Жодних його пояснень вона не слухатиме.

А він схоче пояснити, ой як схоче.

Та цього разу їй це не потрібно. Хай котиться зі своїми поясненнями подалі.

Наївна дурепа. Сама винна. Бо знала ж: кохання не існує! Захотіла побавитись в юнацькі ігри. Якою ціною…

Що тепер? Серце розбито, душу розпанахано, віру втрачено. Цього разу остаточно…

Усередині щось ворухнулось, певне, залишки розтоптаної надії: під його вікнами цвів жасмин…

Ворухнулось і вмить згасло, змите хвилею жорстокої реальності.

Що ж. До біса той його жасмин.

Відцвів уже.

Коли збрешеш раз, це неминуче тягне за собою необхідність брехати знову. Це вимушений подальший крок, аби захистити, довести «правдивість» попередньої брехні. Це – як снігова куля, котра, якщо її котити, поступово збільшується, наростає, перетворюючись на величезну. Усе ніби нічого, але… Є одне «але». Ця куля одного разу може обернутися проти тебе, і якщо вчасно не відскочити, можна втрапити в справжнісіньку снігову лавину, яка не те що накриє – просто поховає тебе живцем у цій білій безмежності. Питання лиш у тому, чи біла вона. Бо брехня не буває білого кольору. Вона якась така… безколірна й смердюча. І коли ця лавина накриває тебе, ти задихаєшся від смороду, а не через відсутність кисню.