Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

— Я думав, ви живете окремо, — бурмоче Ітан, перетинаючи кімнату в мій бік.

— Так, але він все одно мій чоловік. — Я перевіряю обручку на лівій руці, кручу її. — Хоча, ти маєш рацію. — Вказую на висунуту шухляду. — Якщо хочеш узяти на перегляд якийсь фільм, то не соромся. У вас є ДВД-плеєр?

— Тато має зовнішній привід для ноутбука.

— Підійде.

— Думаю, він дозволить мені скористатися.

— Будемо сподіватись. — Я помалу починаю розуміти, що за фрукт цей Алістер Расселл.

— А які у вас фільми? — запитує Ітан.

— Переважно старі.

— Типу чорно-білі?

— Переважно чорно-білі.

— Я ще ніколи не бачив чорно-білого кіно.

Я округлюю очі.

— Ти будеш приємно здивований. Усі найкращі фільми — чорно-білі.

Ітан дивиться на мене із сумнівом, але зазирає в шухляду. Майже двісті коробочок, «Крітеріон» та «Кіно»[88], колекція фільмів Гічкока від «Юніверсал», колекції вибраних нуар-фільмів, «Зоряні війни» (я ж людина, як-не-як). Досліджую корінці. «Ніч і місто»[89], «Водоверть»[90], «Це вбивство, кохана моя»[91].

— Ось, — виголошую я, висмикую одну коробочку й передаю її Ітану.

— «Повинна настати ніч»[92], — читає він.

— Чудовий фільм, як для початку. Повний саспенсу, проте не страшний.

— Дякую, — він прочищає горло, кашляє. — Вибачте, — говорить Ітан й тягнеться за водою. — У мене алергія на котів.

У мене очі лізуть на лоба.

— Чому ж ти одразу не сказав? — Блимаю очима на кота.

— Він такий привітний. Я не хотів його образити.

— Дурниці, — кажу я. — Хоча це й мило.

Він усміхається.

— Я, мабуть, піду, — каже хлопець. Він повертається до журнального столика, ставить склянку, згинається, щоб крізь скло звернутися до Панча. — Не через тебе, друзяко. Гарний хлопчик. — Він випростується, руками проводить по стегнах.

— Тобі принести липку щітку? Щоб познімати шерсть. — Я навіть не впевнена, чи вона в мене є.

— Усе нормально. — Він роззирається довкола. — Можна скористатися вашою вбиральнею?

Я вказую на червону кімнату.

— До твоїх послуг.

Поки він там, я дивлюсь на себе у дзеркало над комодом. Сьогодні в душ, точно. Максимум, завтра.

Повертаюся на диван і відкриваю ноутбук. «Дякую за допомогу, — написав «ДискоМайкі». — Ти моя героїня».

Я вистукую йому швидку відповідь, коли чую звук зливу води. За момент із туалету виходить Ітан, витираючи долоні об джинси.

— Готово, — повідомляє він мені. Хлопець крокує до дверей, з руками в кишенях, типовою школярською ходою.

Я йду слідом.

— Дуже дякую за візит.

— Ще побачимося, — каже він, тягнучи на себе ручку дверей.

Не побачимось, думаю я.

— Звісно, побачимось, — відповідаю я вголос.

9

Після того, як Ітан пішов, я вкотре переглядаю «Лору»[93]. Це не мало б допомогти: Кліфтон Вебб упивається пейзажами, Вінсент випробовує південний акцент, абсолютно полярні, як крига й вогонь, головні ролі. Але воно спрацьовує, та, о Боже, ця музика. «Вони надіслали мені сценарій, а не музику», — скаржилась якось Геді Ламарр.

Я не гашу свічку, маленька крапля вогню пульсує в темряві.

А далі, намугикуючи мелодію з «Лори», я розблоковую телефон і заходжу в Інтернет на пошуки своїх пацієнтів. Моїх колишніх пацієнтів. Десять місяців тому я їх усіх втратила: я втратила дев’ятирічну Мері, яка страждала через розлучення батьків; я втратила восьмирічного Джастіна, чий брат-близнюк помер від меланоми; я втратила Енні-Мері, яка у дванадцять років продовжувала боятися темряви. Я втратила Рашида (одинадцять років, трансгендер) та Емілі (дев’ять, цькування у школі); втратила десятирічну дівчинку в надзвичайно глибокій депресії, яку, подумати лише, звали Джой[94]. Я втратила їхні сльози, проблеми, лють і полегшення. Загалом я втратила дев’ятнадцять дітей. Двадцять, якщо врахувати ще мою доньку.

Звісно, я знаю, де тепер Олівія. За іншими я наглядала. Не дуже часто — психологам не варто надто слідкувати за життям своїх пацієнтів, колишніх також, — але приблизно раз на місяць, роздута жагою інформації, я лізу в мережу.

Я використовую кілька інструментів для досліджень: фіктивну сторінку на «Фейсбук»; давній профіль «Лінкдіну»; хоча, насправді, з молодими людьми допомагає тільки Ґуґл.

Після того, як я дізнаюся, що Ава виграла чемпіонат знавців орфографії[95], що Джейкоба обрали до учнівської ради в середній школі, після дослідження «Інстаґрам»-профілю матері Ґрейс та перегляду стрічки «Твіттера» Бена (йому справді варто увімкнути певні налаштування приватності), після того, як я стираю сльози та перехиляю третій келих червоного, я опиняюся у спальні, переглядаю фото на телефоні. А тоді знову спілкуюся з Едом.

— Вгадай, хто, — кажу я, як завжди.

— Ти вже добряче наклюкалась, ударнице, — зауважує він.

— Сьогодні був довгий день. — Я дивлюся на порожній келих, відчуваю поколювання провини. — Як там Лівві?

— Готується до завтра.

— Ой, дійсно. Який у неї костюм?

— Привида, — каже Ед.

— Тобі пощастило.

— Тобто?

Я сміюся.

— Минулого року вона була пожежною машиною.

— Дідько, ми кілька днів із тим провозилися.

— Я провозилася.

Я чую, як він вишкіряється.

Через сквер, крізь вікно на третьому поверсі, у глибині темної кімнати видніється миготіння екрана комп’ютера. Вмикається світло, настає миттєвий світанок; я бачу стіл, настільну лампу, а потім Ітана, що саме скидає светр. Підтверджую: вікна наших спалень дійсно виходять одне на одне.

Він повертається, з опущеними очима знімає із себе сорочку. Я відвертаюсь.

Неділя, 31 жовтня

10

Слабке ранкове світло просочується крізь вікна спальні. Я перевертаюся; стегно грюкає по ноутбуку. Допізна вночі гидотно грала в шахи. Мої коні спотикалися, мої тури обвалювались.

Я волочу себе в душ, а потім витягую з нього, рушником сушу волосся, ковзаю дезодорантом під пахвами. Готова до боротьби, як каже Саллі. Веселого Гелловіну.

Звісно, двері я сьогодні нікому не відчинятиму. Девід виїде о сьомій, говорив, що збирається в центр, здається. Закладаюся, це буде весело.

Він ще запропонував залишити миску із солодощами на ґанку.

— Діти розберуть усе за якусь хвилину, як цукерки, так і миску, — відповіла я на це.

Його це, здається, дратує.

— Я дитячим психологом не працював, — відповідає він.

— Для цього й не треба бути дитячим психологом. Вистачає побути колись дитиною.

Тому я збираюся повимикати всюди світло і вдавати, що нікого немає вдома.

Заходжу на свій сайт із фільмами. Ендрю онлайн; він виклав посилання на відгук Полін Каель[96] на «Запаморочення»[97] — «дурний» та «пустопорожній», — а під посиланням він створив відкритий список із запитанням: «Найкращий нуар-фільм, щоб дивитися, тримаючись за