Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Добре.

Що далі?

Я відкриваю ноутбук, заходжу на «Агору». Повідомлення від Мітці з Манчестера; вдячний звіт про виконану роботу від «Ямочки2016» з Арізони. Нічого цікавого.

У вітальні будинку номер 210 хлопець Такеда водить смичком по своїй віолончелі. Далі на схід четверо Ґреїв тікають від дощу, вибігають своїми передніми сходами, сміються. За сквером — Алістер Расселл на кухні наповнює склянку водою з-під крана.

8

Пізно пополудні наливаю собі келих каліфорнійського піно-нуар[81], коли раптом лунає дзвінок у двері. Склянка випадає мені з рук.

Вона розбивається на друзки, довгий язик вина облизує білу березову підлогу.

— Фак, — вигукую я (помітила: коли навколо нікого немає, я лаюся частіше та голосніше. Ед би вжахнувся. Я й сама жахаюсь.)

Ледь встигаю вхопити жмут паперових рушників, як дзвінок вдруге розриває тишу. Та якого дідька? — думаю я, чи вже озвучую свої думки вголос? Девід годину тому пішов на роботу у Східному Гарлемі — я спостерігала за ним із бібліотеки Еда — та й доставки я ніякої не чекаю. Я схиляюсь, накриваю рушниками розлите вино та уламки, а далі крокую до дверей.

На екрані домофона — високий хлопець у приталеному піджаку, в руках він тримає невелику білу коробку. Це син Расселлів.

Натискаю на кнопку зв’язку.

— Так? — кажу я. Не так гостинно, як «Привіт», але шанобливіше, ніж «Якого дідька?».

— Я живу за сквером, — голосно говорить він, майже переходячи на крик, хоча інтонація голосу в нього при цьому надзвичайно ласкава. — Мама попросила передати це вам. — Бачу, як він підносить коробку до динаміка, а тоді, невпевнений у тому, де саме розташована камера, повільно обертає її, руками окреслюючи кола над головою.

— Звісно, можеш просто… — починаю я. Попросити його залишити коробку в передпокої? Мабуть, не надто по-сусідському, але я вже два дні не приймала ванну, та й кіт на нього може накинутись.

Він так і стоїть на порозі, тримаючи коробку в повітрі.

— …увійти, — закінчую я та натискаю на зумер.

Із клацанням замок відмикається, я підходжу до дверей з осторогою, як Панч підходить до незнайомих людей чи підходив колись, коли незнайомці ще до нас навідувались.

За матовим склом виростає постать, темна та струнка, як молоде деревце. Я відмикаю засуви, повертаю дверну ручку.

Хлопець справді високий, з дитячим обличчям і блакитними очима, гривкою світло-каштанового волосся та ледь помітним шрамом, що, розсікаючи брову, тягнеться вгору по лобі. На вигляд йому років п’ятнадцять. Він виглядає як хлопець, якого я колись знала та з яким цілувалася ще в літньому таборі в Мені якусь чверть століття тому. Він мені подобається.

— Мене звуть Ітан, — каже він.

— Заходь, — повторюю я.

Ітан переступає поріг.

— Тут темно.

Я клацаю вимикачем на стіні.

Доки я оцінюю Ітана, він оцінює кімнату: картини, кота, який розлігся на кушетці, безформний розсип просяклих рушників, що розповзлися по підлозі кухні.

— Щось трапилося?

— Невеличка аварія, — відповідаю я. — Мене звуть Анна. Фокс, — додаю на випадок, якщо він віддає перевагу формальностям; я вже в такому віці, що йому в (молоді) матері годжуся.

Ми потискаємо руки, а тоді хлопець подає мені коробку, міцно запаковану та перев’язану стрічкою.

— Це вам, — сором’язливо говорить він.

— Поклади її отам. Може, хочеш чогось випити?

Ітан підходить до дивана.

— Можна води?

— Звісно. — Я повертаюсь на кухню та прибираю розбите скло. — З льодом?

— Ні, дякую.

Наповнюю склянку, тоді ще одну, ігноруючи пляшку піно-нуар на кухонній стійці.

Коробка опускається на журнальний столик, біля мого ноутбука. Я не вийшла зі свого профілю в «Агорі», після того як кілька хвилин тому заспокоювала «ДискоМайкі», в якого саме починався панічний напад; його повідомлення з подякою видніється на екрані.

— Ось, — кажу я, сідаю біля Ітана та ставлю перед ним склянку. Я різко закриваю ноутбук і беруся за подарунок. — Подивимося, що тут у нас.

Розв’язую стрічку, підіймаю кришку та із заглибини у пакувальній тканині витягую свічку — з такими квіточками й стебельцями у пастці воску, наче комахами у бурштині. Я демонстративно підношу її до обличчя.

— Лаванда, — подає голос Ітан.

— Так і думала, — вдихаю аромат. — Лаблю люванду. — Спробуй ще раз. — Люблю лаванду.

Він легенько усміхається, кутик рота сіпається догори, наче на ниточці. Я розумію, що вже за кілька років він стане ставним чоловіком. Той шрам — жінки дурітимуть від нього. Дівчата, мабуть, вже дуріють. Чи хлопці.

— Мама попросила передати це вам. Десь кілька днів тому.

— Дуже турботливо. Нові сусіди й мають робити подарунки.

— До нас вже заходила одна леді, — каже він. — Вона сказала, що нам не потрібен такий великий будинок, якщо у нас така маленька сім’я.

— Закладаюся, то була місіс Вассермен.

— Так.

— Ігноруйте її.

— Так ми й зробили.

Панч зіскочив із кушетки на підлогу та боязко до нас підійшов. Ітан нахиляється до нього, кладе пальці на килимок долонею догори. Кіт вагається, а потім чимчикує до нас, нюхає Ітанові пальці, облизує їх. Хлопець хихоче.

— У котів такі прикольні язики, — каже він, ніби зізнаючись у якомусь гріху.

— Еге ж, — сьорбаю свою воду. — Вони вкриті дрібненькими шипами, ніби голочками, — кажу я на випадок, якщо він не знає слова «шип». Раптово усвідомлюю, що не впевнена, як розмовляти з тими, в кого вже закінчується підлітковий вік; моїм найстаршим пацієнтам із минулого було по дванадцять. — Можна я запалю свічку?

Ітан знизує плечима, посміхається.

— Звісно.

У шухляді столу знаходжу коробку сірників вишнево-червоного кольору, на ній ще напис «Червоний кіт»[82]; пам’ятаю, як ми з Едом там вечеряли, хоча відтоді минуло вже більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.

Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.

— Тільки поглянь на це, — кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. — Як гарно.

Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.

— Думаю, ти йому подобаєшся.

— Я теж так думаю, — визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.

— Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.

Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.

Ітан широко посміхається.

— Він