Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

нього, як про його пса. Отроком він купався в річці й зогледів, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрібних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добіг до того місця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував із заячої лапки, мачав її в молоко і давав йому ссати. Всі довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав їдло, потрошив пташині гнізда. Помалу Дунчі виріс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицірити ікла і тріпнути лабою ‒ аж порох курився! Зате з якою ласкавістю горнувся він до своїх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварні, і пес щодня його проводжав на роботу і до вечора вірно чекав під деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця ‒ нараз чулося грізне гарчання. А ввечері вони ладком вертали домів.

Коли Іванця послали на румунський бік у хащу, Дунчі два тижні не підходив до миски з помиями. Лежав у лопухах і ні до кого не обзивався. Гадали, що здохне. І от прийшов чужий чоловік, став коло воріт. Дунчі скочив на нього і видер з рук тайстру, став колошматити пожитки, аж поки не вхопив Іванцеву хустинку з грошима для матері. Ледве видерли в нього з писка. А корм так і не брав ні від кого з рук, добував живу потраву в полях, хапав рибу на мілководді. Геть задичавів.

Іванцьові в лісі ногу перебило ‒ та й по заробках. Шкутильгав із псом по берегах і призвичаївся до риболовлі. Мати знала: якщо Дунчі, що дрімав під горіхом, схоплювався до ворітниці, ‒ можна класти в піч горнець, скоро син наспіє. Дунчі чув його за версту. Ще більша дивина чекала їх перегодом. Іванцьо змігся на човник, ходив з вершами по стариках і затонах. Вертався пізно. Вірно чекав його на березі Дунчі. Якраз на тому місці, де мали того вечора прибитися з човнами рибарі. Діти кушпелилися коло пса, знали, де виглядати своїх вітців. Хто йому про це говорив? Буває, Дунчі ще до вечірні тягнеться до ріки. І всі розуміють, що риба нині не бере, вернуться невідники рано і впорожні.

А якогось вечора пес аж сказився. Кидався берегом туди-сюди, завивав, журно тряс головою. Намерки лягали на плесо, а з промислу ніхто не вертався. Прирічанці вийшли на берег з лампами і смолоскипами, а Дунчі понуро поплівся домів. Тієї ночі рибарі не вернулися, на Зняцівському рукавищі їх погромили цигани, забрали улов і снасті, а самих потовкли кіллям. Але хто дав про це знати псові?!

Такі трапунки я годен переповідати безкінечно, та повість моя не про псів ‒ про людей. Хоча що вони без нас, а ми без них? «Пес пса впізнає», ‒ зубоскалять і поза моїми плечима, коли вдираюся в чужі двори і відв'язую щеня з мотузка чи збиваю ланець з шиї озвірілого собачища. «Зараз тебе прив'яжу до кола ‒ скусиш як це», ‒ гиркаю до господаря. «Так вони зліші, пане. Сторож має бути злим», ‒ виправдовується. «Злим, кажеш. То чому дався мені в голі руки твій злий сторож?» ‒ «Ну-у, то ж ви єсьте, ‒ бурчить уголос, а про себе: ‒ Пес пса впізнає». Але кріпляться, не суперечать, бо в кожному другому дворі мені винні. Не я їм, а вони мені. Котрому назвисько припечатали ‒ Кугьо. Пес. Що ж, я його легко ношу. Не так, як вони свої ланці несвободи, якими так радо діляться. З ріднею, з жонами, дітьми, навіть з довірливою звіриною. Назвав би їх псами, та недостойні того. Писячки!

За три найбільші ласки безмежно вдячний я Господу: за те, що народив мене людиною, а не твариною; за те, що народив мене русином; за те, що народив мене в Мукачеві. Бо тут мій новий Вавилон, осяйний мій Єрусалим. Тут моє глибоке закорінення і моя листата крона.

Правда, тоді, коли дістав я перше благословення в дерев'яних ночвах, цих кучерявих книжних слів я ще не знав. їх мені й не бракло, барви й згуки довколишнього світу довго замінювали мені слова. Тримаючись за собачий загривок, несміло увійшов я в чрево города. Відкрилися кривуваті вулиці, зм'якшені порохом, соломою і здобрені кінськими кім'яхами й помиями, які ґаздині виплескували з вікон і дворів. Розверзлися темні й сморідні пащі дуфортів-дворищ, які ковтали поодиноких людей і навіть брички. Розпросторився синім бруком плац, оторочений коробицями будинків. Загалайкала-запістрявіла торговиця, стягуючи людей, наче свіжий кізяк мух. Над усім цим зоддалік бовваніло маленьке дівоче груденя гори з камінним соском замку. І неспогадано виблискувала крізь мури й дерева ріка ‒ як розлите й забуте на землі небо. Кликала, зачаровувала і в'язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрізається часом.

Після Влениної кучі і собачої буди мені відкрилися райські простори. Я спрагло обживав цей світ очима, руками, коліньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нікому не було до мене діла, я від першого раннього скрипу коліс до першого нічного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.

Ніхто не має стільки клопотів на тривкий літній день, як безпритульний хлоп'як.

Пронизливо свистіти губами на два пальці і на кулак, пужаючи щурів на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батіг-карбач. Стояти на голові, ходити на руках та колесом, стріляти з рогачки, лука і цівки з бузини, поціляти камінцем у бляшаного когута на каплиці. Ловити птиць на кінську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возів на ходу качани. Скакати з мосту і перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремінцем і мохом, глушити каменем рибу, запікати в глині вкрадене курятко чи підбиту дику качку, непоміченим лазити між базарними столами. Чорнити сажею білизну дівкам, що перуть на Заброді. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори і дерти пташині гнізда…

Я умів ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимі запрягав у старе корито і шурхотів засніженими яругами. Та це дурощі, хоча дещо інше викликало в дітвори не лише завидки, а й страх. Я міг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, ‒ і коли налітав скажений псисько, я простягав до нього руки і починав тихо говорити. Молов усс, що спливало на гадку. Важило, аби цей переказ був цікавим для мене самого і щоб голос був тягучий, з