Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Діймав я цікавістю і старого маляра. І той, як завжди, скупо наточуючи безбарвні слова (бо барви беріг для своїх дощечок і полотен), повідав мені дивний переказ. Коли мадяри перевалили через Карпатський хребет і продерлися через сольвівські хащі, то відкрилася їм пречудова долина. Повноводна тиха ріка обнімала її широкими синіми рукавами. І кліпали до сонця облатки чистих озер, повних риби, птиці і рудих щурів. На вольних обширах паслися тучні табуни турів, буйволів і кіз. Тугі трави сягали їм під груди. Дикі винні лози густою павутиною обплітали припутні акації. Тисові дерева зеленими списами пробивали небо, а дубники сіяли стільки жолудів, що дикі свині спали на них, як на ріні. Ласкаве сонце ряхтіло на збруї кудлатих коней кочівників і по-домашньому сюрчали маленькі коники в траві. Дику красу пом'якшували співом птиці.
Міднолиций вождь з рідкими вусами підвівся в стременах і радісно гойкнув: «Ось ми й прийшли! Тут наша нова батьківщина».
Зачувши свіже м'ясо, перші комонники з гелготом понеслися на лагідну дичину. Здригнулися стада, тривожно затрубили вожаки-ватаги, скликаючи худобу в ряди, і з безумним тупотом кинулися до ріки. Живими вервечками попливли на рятівний берег. Лучники пускали їм навздогін стріли, кидали зашморги і витягували звірів на тверде. А інших, підстрелених, несла Латориця, і хвилі злизували густу кров. Порятована дичина поховалася в Чорному
Мочарі, за Макаровим та Пістрявим хуторами. З тих часів і означили те місце Диким Бродом. Таку казанку донесли старі людове. Жига ще підмітив, що лід у цьому місці дає першу тріщину, а замерзає воно найпізніше ‒ качки тут сидять у проталинах аж до Водохреща.
Я й сам міряв той брід, легкими махами, як у дитинстві, перепливав його. Здавалося, що вода по правді тут м'якша, тепліша. А дно твердіше. «Тут і городити», ‒ мовив я сам до себе. На Успенському храмі бомкнув дзвін і відлуння протяло вечірню тишу і лягло на плесо. «Ще одне потвердження», ‒ подумав я. Дзвін я привіз із Дрогобича, звідки ходом уславлений звіздар Юрко Котермак.
То було вліті. А під кінець зими, напродив кріпкої цього року, Латориця відкрила мені своє серце. Вранці я повів майстра Рахунека на те місце, аби робити перший начерк. Ще позавчора ріка була скута кригою. А вночі проти Стрітення лід рушив, обдираючи гострими боками прибережні вільхи. Ми розмовляли на березі, мороз стягував губи, а вітер зривав слова і сердито жбухав ними в нурт льодоходу. Вода посеред Латориці впала й вивільнила верболози. На прутики начепилося листя й ганчір'я, все це строкато тріпотіло на вітрі ‒ як списи давнього мадярського війська. То оголилася перша ополонка на Дикому броді. Вона була схожа на велике срібне серце.
«Дивися», ‒ показав я Рахунеку.
«Що?»
«Серце Латориці».
Останні мої сумніви скресли з тим льодом. Я виносив у собі цей міст, як корова теля.
Мій дорогий терпеливцю, той, хто зчитує ці рядки, мої карби пам'яті. Нехай не дивує тебе, що мої думки скачуть на папері, як блохи на вереті. Люди одне на одного схожі,
та характери у всіх різні. В мене життя кроїлося пасмами, так я й приймати його звик, так і думати навчився.
Гречин повчав: хочеш дотягнутися до чогось вищого, спустися перше до самого себе. Це я і роблю в своїх записах ‒ до глибини криничної спускаюся, з якої, як відомо, найліпше видно звізди.
Але копання криниць дає й інший хосен. Добуваючись до глибокої води, можеш натрапити на доброжитності ‒ на розписане прожилками каміння, на золотий пісочок, вапно, вугілля чи й скарб. Як під Хотином, коли я копав для братства під насипною горою колодязь, то напав на крицевий меч, срібну кольчугу і надломлений хрест із трьома смарагдами. Печерний книжник, якому показали знахідки, назвав їх гостинцем із руської давнини. «Лише з-під землі нам відкриваються ті правічні часи, через такі реліквії, як ці. Хтозна, може вони від самого якогось князя…»
До чого я веду. Все, що людина робить, вона робить для себе. Але те, що потрібно їй, здобудеться й іншим. У цьому полягає таїна ділення. Думка, як і монета, борзо обертається. Якщо поділишся помічною радою, вона проросте й дасть плід, помножиться. Гріх талан закопувати в землю, про це і в Письмі казано. Через те і вдався я до писання. Щоденно в благий час вечірній муштрую перо. Таким робом вирівнюю мислі сам перед собою, а заднім умом припускаю, що, може, ця сповідь знадобиться ще комусь. Якби ж то так.
Ще замолоду насмілився я відкритися Божому Симкові:
«Маю свербіж до писання, отче».
«Хвалю», ‒ ворухнув він сірими губами.
«Вас це не дивує?»
«Ні. Якщо нам дано букви, то мають бути й ті, хто з букв складає слова, а слова верстає в ряди».
«Але ж, отче, є одна притичина: писати мені кортить, та я не знаю як».
«Ніхто не знає. Наш Учитель цього також не вчив. Лише раз написав щось ціпком на піску, та коли підійшли апостоли, ‒ нараз затоптав напис».
«Тож як мені писати?»
«Мабуть, так, як нашіптує серце».
«Не знаю. Моє серце скулюється зо страху, коли сідаю за чистий папір».
«Нічого, то від його незайманості. Пиши так, наче розмовляєш із найближчою людиною».
Ота настанова залягла мені глибоко в голові. Так я й пишу. Серце моє набігалося за життя і тепер за цим заняттям поволі випростується, м'якне.
Дорогий читальнику, наберися неспішності, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбає колодязь у кремінному перелозі. І матимеш відплату. Зчитуючи попасом мої душевні повіряння, мої життьові зарубки, дійдеш і до головного. Я відкрию тобі секрет ‒ як здобути те, чого домагаються всі ‒ багатство. Я відкрию тобі принаду двох головних свобод ‒ свободи від страху і свободи від злиднів. Бо лише ці дві свободи владні привести до того, що керує світом і людьми ‒ до грошей.
І ось тобі мої перші двойко секретів:
Щастя не спускається в коші з неба.
У випадковому багатстві щастя немає.
Батьку мій небесний, не прошу в тебе дарунка ціннішого ‒ лишень змогу бодай на часину вернутися в дитинство. Там, де грають на гусельках цвіркуни, де липи скапують медом, де горлиці п'ють з моїх долоньок, де можна наїстися солодом косиць, де літня днина тягнеться як рік, де тернини пробивають п'яти аж до серця, а твердолобі хрущі гупають у твої груденята так, що
