Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
Князь Андрій усміхнувся.
— Дуже можливо, що це було б чудово, але цього ніколи не буде…
— Ну, чого ви йдете на війну? — спитав П'єр.
— Чого? я не знаю. Так треба. Крім того, я йду… — Він зупинився. — Я йду тому, що це життя, яке я проваджу тут, це життя — не для мене!
VI
В сусідній кімнаті зашелестіла жіноча сукня. Наче прокинувшись, князь Андрій струснувся, і його обличчя прибрало того самого виразу, що мало у вітальні Анни Павлівни. П'єр спустив ноги з дивана. Увійшла княгиня. Вона була вже в іншому, домашньому, але такому ж елегантному і свіжому платті. Князь Андрій встав, чемно підсуваючи їй крісло.
— Чому, я часто думаю, — заговорила вона, як завжди, по-французькому, поспішно й метушливо сідаючи в крісло, — чому Анет не вийшла заміж? Які ви всі дурні, messieurs, що з нею не одружилися. Ви мені пробачте, але ви зовсім не добираєте в жінках толку. Який ви суперечник, мсьє П'єр!
— Я і з чоловіком вашим усе сперечаюся; не розумію, чого він хоче йти на війну, — сказав П'єр, без усякої ніяковості (такої звичайної у взаєминах молодого мужчини з молодою жінкою) звертаючись до княгині.
Княгиня стрепенулася. Видно, П'єрові слова дійняли їй до живого..
— Ах, я ось те саме кажу! — промовила вона. — Я не розумію, зовсім не розумію, чому чоловіки не можуть жити без війни? Чому ми, жінки, нічого не хочемо, нічого нам не треба? Ну, ось ви будьте за суддю. Я йому весь час кажу: тут він ад'ютант у дядя, найблискучіше становище. Усі його так знають, так цінять. Цими днями я чула в Апраксіних, як одна дама питає: «C'est ça le fameux prince André?» Ma parole d'honneur![102] — Вона засміялася. — його так скрізь приймають! Він дуже легко може бути і флігель-ад'ютантом. Ви знаєте, государ дуже ласкаво розмовляв з ним. Ми з Анет говорили, це дуже легко було б влаштувати. Як ви гадаєте?
П'єр подивився на князя Андрія і, помітивши, що розмова ця не подобалась його другові, нічого не відповів.
— Коли ви їдете? — спитав він.
— Ah! ne me parlez pas de ce départ, ne m'en parlez pas. Je ne veux pas en entendre parler[103], — заговорила княгиня таким капризно-грайливим тоном, яким вона розмовляла з Іполитом у вітальні і який так, очевидно, не пасував до сімейного гуртка, де П'єр був ніби членом. — Сьогодні, коли я подумала, що треба перервати всі ці дорогі стосунки… І потім, ти знаєш, André? — Вона значливо кліпнула чоловікові. — J'ai peur, j'ai peur![104] — прошептала вона, здригаючись спиною.
Чоловік дивився на неї з таким виглядом, неначе він був вражений, помітивши, що хтось ще, крім його та П'єра, був у кімнаті; проте з холодною чемністю запитально звернувся до дружини:
— Чого ти боїшся, Лізо? Я не можу зрозуміти, — сказав він.
— Ось які всі мужчини егоїсти; всі, всі егоїсти! Сам зі своїх примх, бозна-нащо, кидає мене, запроторює в село саму одну.
— З батьком і сестрою, не забудь, — тихо сказав князь Андрій.
— Однаково сама одна, без моїх друзів… І хоче, щоб я не боялася.
Тон її був уже буркотливий, губка піднялася, надаючи обличчю не радісного, а звірячого, білячого виразу. Вона замовкла, певне вважаючи, що непристойно говорити при П'єрі про свою вагітність, тимчасом, як у цьому й полягала суть справи.
— Усе ж я не зрозумів, de quoi vous avez peur[105], — повільно промовив князь Андрій, не зводячи очей з дружини.
Княгиня почервоніла й розпачливо махнула руками.
— Non, André, je dis que vous avez tellement, tellement changé…[106].
— Твій лікар велить тобі раніш лягати, — сказав князь Андрій. — Ти б ішла спати.
Княгиня нічого не сказала, і раптом коротка з вусиками губка затремтіла; князь Андрій, вставши і знизавши плечима, пройшовся по кімнаті.
П'єр здивовано й наївно дивився крізь окуляри то на нього, то на княгиню й заворушився, неначе він теж хотів встати, та передумав.
— Що мені до того, що тут мсьє П'єр, — раптом сказала маленька княгиня, і гарненьке обличчя її враз розпустилось у слізливу гримасу. — Я тобі давно хотіла сказати, André: за що ти до мене так змінився? Що я тобі зробила? Ти їдеш до армії, ти мене не жалієш. За що?
— Lise! — тільки сказав князь Андрій; але в цьому слові були і просьба, і погроза, і, головне, запевнення в тому, що вона сама покається в своїх словах; але вона квапливо говорила далі:
— Ти обходишся зі мною, як із хворою або з дитиною. Я все бачу. Хіба ти такий був півроку тому?
— Lise, я вас прошу перестати, — сказав князь Андрій ще значливіше.
П'єр, який під час цієї розмови дедалі більш хвилювався, встав і підійшов до княгині. Він, здавалося, не міг бачити сліз і сам ладен був заплакати.
— Заспокойтеся, княгине. Вам це так здається, бо, я вас запевняю, я сам спізнав… чому… бо… Ні, пробачте, чужий тут зайвий… Ні, заспокойтеся… Прощавайте…
Князь Андрій зупинив його за руку.
— Ні, стривай, П'єр. Княгиня така добра, що не захоче позбавити мене приємності провести з тобою вечір.
— Ні, він лише про себе думає, — промовила княгиня, не стримуючи сердитих сліз.
— Lise, — сказав сухо князь Андрій, підіймаючи тон на той ступінь, який показує, що терпець увірвався.
Раптом сердитий білячий вираз вродливого княгининого личка змінився на вираз страху, що приваблює і викликає жалість; вона спідлоба глянула своїми чудовими оченятами на чоловіка, І на обличчі в неї з'явився той боязкий і провинний вираз, що буває в собаки, який швидко, але мляво помахує опущеним хвостом.
— Mon dieu, mon dieu! [107] — промовила княгиня і, підібравши однією рукою складку сукні, підійшла до чоловіка і поцілувала його в лоб.
— Bonsoir, Lise[108], — сказав князь Андрій, встаючи і чемно, як сторонній, цілуючи руку.
Друзі мовчали. Ні той, ні цей не починав говорити. П'єр поглядав на князя Андрія, князь Андрій потирав собі лоба своєю маленькою ручкою.
— Ходім вечеряти, — сказав він, зітхнувши, встав і попрямував до дверей.
Вони ввійшли до їдальні, вишукано, заново, розкішно опорядженої. Все, від серветок до срібла, фаянсу і кришталю, мало на собі відбиток тієї особливої новизни, що буває в господарстві молодого подружжя. В середині вечері князь Андрій сперся ліктями, і, як людина, що давно має щось на серці і раптом наважується висловитись,