Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Chère Анно Михайлівно, — сказав він, як завжди, фамільярно і з нудьгою в голосі, — для мене майже неможливо зробити те, що ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную пам'ять небіжчика батька вашого, я зроблю неможливе: сина вашого буде переведено до гвардії, ось вам моя рука. Задоволені ви?
— Дорогий мій, ви благодійник! Я іншого й не чекала од вас; я знала, які ви добрі.
Він хотів піти від неї.
— Стривайте, два слова. Une fois passé aux gardes…[68] — Вона запнулася. — Ви в гарних взаєминах з Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б уже…
Князь Василь усміхнувся.
— Цього не обіцяю. Ви не знаєте, як обсідають Кутузова відтоді, як його призначено головнокомандуючим. Він мені сам казав, що всі московські панії змовилися віддати йому всіх своїх дітей в ад'ютанти.
— Ні, обіцяйте, я не пущу вас, любий благодійнику мій.
— Папа, — знову тим самим тоном повторила красуня, — ми спізнимося.
— Ну, au revoir[69], прощавайте. Бачите?
— То завтра ви доповісте государеві?
— Неодмінно, а Кутузову — не обіцяю.
— Ні, обіцяйте, обіцяйте, Basile[70], — сказала вслід йому Анна Михайлівна з усмішкою молодої кокетки, яка колись, мабуть, була їй властива, а тепер так не пасувала до її виснаженого обличчя.
Вона, видно, забула свої роки і вживала, за звичкою, всіх старовинних жіночих засобів. Але тільки-но він вийшов, обличчя її знову прибрало того самого холодного, вдаваного виразу, що був на ньому раніш. Вона повернулася до гуртка, в якому віконт усе ще розповідав, і знову зробила вигляд, що слухає, чекаючи, коли можна буде їхати, бо справа її була зроблена.
— Але як ви дивитесь на всю цю останню комедію du sacre de Milan?[71] — сказала Анна Павлівна. — Et la nouvelle comédie des peuples de Gênes et de Lucques, qui viennent présenter leurs voeux à M. Buonaparte. M. Buonaparte assis sur un trône, et exauçant les voeux des nations! Adorable! Non, mais c'est à en devenir folle! On dirait, que le monde entier a perdu la tête[72].
Князь Андрій усміхнувся, дивлячись просто в обличчя Анні Павлівні.
— «Dieu me la donne, gare à qui la touche», — промовив він (слова Бонапарте, сказані при накладанні корони). — On dit qu'il a été très beau en prononçant ces paroles[73], — додав він і ще раз повторив ці слова по-італійськи: «Dio mi la dona, guai a chl la tocca».
— J'espère enfin, — провадила далі Анна Павлівна, — que ça a été la goutte d'eau qui fera déborder le verre. Les souverains ne peuvent plus supporter cet homme, qui menace tout[74].
— Les souverains? Je ne parle pas de la Russie, — сказав віконт чемно і безнадійно. — Les souverains, madame! Qu'ont Ils fait pour Louis XVII, pour la reine, pour madame Elisabeth? Rien, — продовжував він, запалюючись. — Et croyez-moi, ils subissent la punition pour leur trahison de la cause des Bourbons. Les souverains? Ils envoient des ambassadeurs complimenter l'usurpateur[75].
І він, презирливо зітхнувши, знову змінив положення. Князь Іполит, який довго дивився в лорнет на віконта, раптом при цих словах повернувся всім тілом до маленької княгині і, попросивши в неї голку, став показувати їй, малюючи голкою на столі, герб Конде. Він витлумачував їй цей герб з таким значущим виглядом, наче княгиня просила його про це.
— Bâton de gueules, engrêlé de gueules d'azur — maison Condé[76], — казав він.
Княгиня, усміхаючись, слухала.
— Якщо Бонапарте ще рік пробуде на престолі Франції, — продовжував віконт почату розмову з виглядом людини, яка не слухає інших, а в справі, найкраще їй відомій, стежить лише за розвитком своїх думок, — то справи підуть занадто далеко. Інтригою, насильством, вигнаннями, стратами громадянство, — я маю на увазі хороше громадянство, французьке, — назавжди буде знищене, і тоді…
Він знизав плечима й розвів руками. П'єр хотів був сказати щось: розмова цікавила його, але Анна Павлівна, вартувавши його, перебила.
— Імператор Олександр, — сказала вона із смутком, з яким завжди говорила про імператорську родину, — заявив, що він полишить на самих французів обирати спосіб правління. І я думаю, нема сумніву, що вся нація, звільнившись від узурпатора, кинеться в руки законного короля, — сказала Анна Павлівна, намагаючись бути люб'язною з емігрантом і роялістом.
— Це сумнівно, — сказав князь Андрій. — Monsieur le vicomte[77] цілком правильно гадає, що справи зайшли вже занадто далеко. Я думаю, що трудно буде повернутись до минулого.
— Як я чув, — червоніючи, знову втрутився в розмову П'єр, — майже все дворянство перейшло вже на бік Бонапарта.
— Це кажуть бонапартисти, — сказав віконт, не дивлячись на П'єра. — Тепер трудно взнати громадську думку Франції.
— Buonaparte l'а dit[78], — сказав князь Андрій з усмішкою. (Видно було, що віконт йому не подобався і що він, хоч і не дивився на нього, проти нього спрямовував свої слова).
— «Je leur ai montré le chemin de la gloire, — сказав він по недовгому мовчанні, знову повторюючи Наполеонові слова, — ils n'en ont pas voulu; je leur ai ouvert mes antichambres, ils se sont précipités en foule…»… Je ne sais pas à quel point il a eu le droit de le dire[79].
— Aucun[80], — відповів віконт. — Після вбивства герцога навіть найупередженіші люди перестали вбачати в ньому героя. Si même ça été un héros pour certaines gens, — сказав віконт, звертаючись до Анни Павлівни, — depuis l'assassinat du duc il y a un martyr de plus dans le ciel, un héros de moins sur la terre[81].
Не встигли ще Анна Павлівна й інші усмішкою оцінити цих віконтових слів, як П'єр знову вдерся в розмову, і Анна Павлівна, хоч і передчувала, що він скаже що-небудь непристойне, вже не могла зупинити його.
— Страта герцога Енгієнського, — сказав П'єр, — була державною необхідністю; і я бачу велич душі саме в тому, що Наполеон не побоявся взяти на себе одного відповідальність за цей вчинок.
— Dieu! mon dieu![82] — страшним шепотом промовила Анна Павлівна.
— Comment, М. Pierre, vous trouvez que l'assassinat est grandeur d'âme?[83] — сказала маленька