Записки українського самашедшого - Ліна Василівна Костенко

То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера.

Крім того, останній місяць століття — це ж не просто місяць, це — зріз, це анамнез, це як в археології — культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просіюють, розглядають крізь лупу — кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.

Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять.

Батальйон наших миротворців вилетів у СьєрраЛеоне розміновувати сьєрра-леонські поля.

Дружину Ґонґадзе нарешті допустили до опізнання «таращанського тіла», але воно вже не надається до опізнання.

На орбітальній станції «Мир» нештатна ситуація — станція кружляє навколо Землі безконтрольно.

Росія вперше визнала, що Валленберґ був жертвою політичних репресій і що його розстріляли. Але де і коли на її безмежних просторах, вона, як завжди, не знає.

Із Коста-Ріки висилають якогось діда за злочини ще часів Другої світової війни. Весь вік до маразму кантувався десь по світах, тепер надумали видворяти його в Україну. В Англії пройшов фільм про нацистських поплічників, знову прокотилася каламутна антиукраїнська хвиля.

Але чому?! Хто має право ідентифікувати націю з її відламками й виродками? Українців у тій війні кожний шостий загинув. Не оминуло й мій рід. По українцях доля стріляє дуплетом. Один дід загинув на фронті, другий на Колимі. І, між іншим, комуністичних карателів ніхто ніде не карає і не видворяє. Вони собі доживають віку на персональних пенсіях, пишуть мемуари, та ще й претендують на почесний суспільний статус.

Непокаране зло реґенерує себе.

З тим і підемо у XXI століття?!

— А якби, як у «Страшній помсті», земля заворушилася, — каже дружина, — і «одни только кости поднялись высоко над землею»? Кості всіх репресованих, закатованих і вбитих комуністами у XX столітті. Уявляєш, який густий ліс стояв би над рікою Часу?

— Думайте в хорошу сторону, — каже теща. — Сьогодні Миколая Угодника.

Напекла миколайчиків, розповідає малому, який чемний хлопчик був святий Миколай. Немовлям уже постував, приймав таїнство хрещення стоячки. А в Отєчественну войну виводив поранених бійців з оточення. У них там на Поліссі рятував заблуканих на болоті. Один чоловік крикнув: «Рятуйте!» — святий Миколай нахилив до нього березу і врятував. Теща у нас — як Мері Поппінс, занесена радіоактивним вітром, тільки що з деревами не розмовляє, бо десятий поверх, і про танцюючу корову не розказує, бо у неї в селі собаку роздер вовк.

Борьці святий Миколай подарував пістолет, і тепер Борька цілими днями стріляє.

— Нащо вони йому купують агресивні іграшки? — питаю я.

— Хлопець, — каже дружина. — Не купи йому пістолет, він із пальця вистрелить.

Наш малий знайшов під подушкою нову комп’ютерну гру «Живі іграшки». Сподіваюся, що хоч іграшки не вбиватимуть одне одного.

На Одещині в зоні стихійного лиха за святого Миколая був контр-адмірал, який звелів розконсервувати дизельні електрогенератори і встановити у школахінтернатах, щоб діти не мерзли.

Російський президент помилував Едмонда Поула, засудженого на 20 років рекомо за шпигунство, і той повернувся у свій штат Орегон.

Білл Клінтон диригував у Нью-Йорку симфонічним оркестром.

А ще в цей день народилася Едіт Піаф, давним-давно, у 1915 році. Століття ще не закінчилось, але я вже відчуваю його як минуле. Я думав, що я його не люблю, а чомусь таки сумно. У мене таке відчуття, що я відчалюю від якогось дуже рідного берега на якомусь великому кораблі, — а може, він «Титанік», і напевно «Титанік», — а на березі стоять дорогі мені люди. І моя мати. І мої молодші від мене теперішнього, невідомо де поховані, на Заході й на Сході, діди. І Едіт Піаф — «горобчик» — махає мені рукавом недов’язаного светрика. І Генріх Бьолль. І Камю. І Маленький Принц з Екзюпері. Вони мені всі махають руками, і я сам махаю собі рукою, і хочеться кожний день затримати, і роздивитись, і провести очима…

До кінця століття 10 днів.

По київських вулицях марширують Діди Морози.

На ялинкових базарах продаються жертви санітарних порубок. Справжніх лісових красунь везуть і підвозять, жваво торгують у підворіттях, на перонах приміських електричок. Ялинки пахнуть свіжістю давно неходжених лісів, мерехтять радіоактивним інеєм. їх тягнуть звідусіль — з Чорнобильської зони, з ботанічних садів і парків. Бомжі і бабульки обчухрують рідкісні породи дерев.

З поштової скриньки вивалюються якісь привітання, листівки, знижки, анонси святкових імпрез. «Новорічна акція Sim-Sim», реклами новорічних турів. Мальдіви, Сейшели, Сінгапур. Гірськолижні курорти в Альпах.

Новий рік у Марокко. Карнавал у Венеції. Канари теж.

Заклопотаний люд бігає по магазинах, прокладаючи шлях навпрошки через Майдан. Влади хвилюються. Мер вважає, що намети псують імідж столиці, заважатимуть киянам святкувати Новий рік.

— Нічого, знайдемо вітер, який їх здмухне, — обіцяють йому його ушкуйники.

Головну ялинку держави принципово споруджують саме тут. Монтують металевий каркас. Звозять сотні ялинок. Шум, брязк, скреготіння. Над головами демонстрантів нависає гігантський кран, мов залізна чапля, що хоче повикльовувати їх з Майдану. Розгойдуються бетонні брили і фрагменти важких конструкцій. Протестуючих просять посунутися, згорнути намети з міркувань безпеки. Насправді ж їх просто витісняють з Майдану. Влада ніби натякає, що може їх стерти з лиця землі. Розмазати.

Однак опозиція не здається. Вона збирається тут і зустріти Новий рік. «Суспільство не може змиритися!» — волають транспаранти. «Справа Ґонґадзе — остання крапля, що переповнила чашу терпіння».

— Але у нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже без дна, — каже дружина.

Її скепсис мене добиває. Кажу їй: — Дивися! Навіть «Ліберасьйон» пише, що за всі посттоталітарні роки такого ще не було. Дві тисячі демонстрантів, усі протестують, усі вимагають, щоб президент подав у відставку!

— Так він тобі й подасть, — каже вона. — Для цього треба мати поняття честі.

Справді, з поняттям честі у наших політиків дефіцит.

У пресі мигтять означення: «лівий реванш», «всеукраїнський шухер». Суспільство мало того, що хворе, воно ще й виразно плебейське. Насамперед воно хоче хліба й видовищ.

А видовища будуть. Готується грандіозне новорічне шоу. Буде «Міленіум на Хрещатику» й «Міст тисячоліть», флеш-лампи й прожектори, китайські ліхтарики і світлодіодний дизайн. Ялинка буде висока, сорок метрів заввишки, на неї піде 450 сосен. «Такої ще ніде не було й не буде!» — з гордістю заявив наш мер. Ну, це він даремно. У Вільнюсі, наприклад, буде ще вища, і сосен рубати не треба — там прикрасять телевізійну вежу, яку десять років тому штурмом брав російський омон, а тепер вона засяє 25 грудня, як тільки задзвонять дзвони,