Записки українського самашедшого - Ліна Василівна Костенко
Дивно було читати у пресі наступного дня, що це ж тільки називається — закрити, а ще ж треба вивести з експлуатації. Котельня недобудована, «саркофаг» небезпечний. Сховищ для ядерних відходів не вистачає, щось треба побудувати, щось добудувати, — так що дамоклів меч нікуди не дівся — як хитав його чорнобильський вітер над нашими головами, так і хитатиме.
Якісь там пікети були під палацом, хтось там обурювався, але суспільство уже не чуло. Всім сподобався новий кліп «Чорнобиль forever», себто назавжди. І як же було не повірити на такій хвилі піднесення, що справді почалася постчорнобильська ера? Партія зелених з «Таврійськими іграми» відзначила це благодійним концертом. Ридали клавіші й струни, децибели рвали перетинки, дівчатка шаліли в екстазі, гопали на плечах у хлопців. Моторошні документальні кадри тільки заважали радіти, їх просто вимкнули: «Кончай, надоєло!» Все завершилося дискотекою, класно провели врем’я. Хотіли поспівати ще і в Лондоні, але щось не вдалося. Європа нас не зрозуміла.
Сьогодні чув на Майдані дивний звук — наче забивали віко труни.
Я знаю цей звук, це забивають кілочки для наметів. На тому ж граніті, де голодували студенти одинадцять років тому.
«Гранітні плити знову стали полігоном протесту», — пишуть газети. Брезентові хвилі наметів накрили Майдан. Люди мітингують, кричать, обурюються. Атмосфера непримиренна й розпечена. Але чомусь мені тепер тут самотньо. Може, тому, що то була моя молодість. І то була революція, хай локальна, лише на цьому граніті, але повстали студенти, голодували студенти, то було перше таке повстання, ще ж за радянських часів. Може, й назва Майдан Незалежності пішла від цього.
Тут я вперше побачив свою майбутню дружину з білою пов’язкою на голові. Вона була худенька, аж чорна, на восьмий день голодування, але мені здалася прекрасною, як сама Україна. Я ступив до неї як заворожений, перечепившись через огорожку. Вона засміялася. Ми кілька днів дивилися одне на одного, я теж голодував, ми всі голодували, декого навіть забрала швидка допомога, а кияни тісним солідарним колом усі ті дні обступали нас.
Тепер не так. Нема того співчуття й солідарності. Опозиція легальна, ніхто нічим особливо не ризикує. Хоча хтозна. Є одна зловісна відмінність: тоді домінували білі пов’язки, тепер — чорні трикутники на обличчях. Молодь не вірить владі, молодь опустила забрало.
Друга відмінність — прапори. Неприродне поєднання комуністичних, червоних, з національними. Вперше в Україні така політична ідилія: об’єдналися ліві й праві, сірі, білі й волохаті, всі вимагають правди, всі несуть транспаранти. Дружина просить мене туди не йти. Вона не боїться, вона не вірить.
— Надто багато червоної свитки, — каже вона. — Солопій Черевик би злякався.
І третя відмінність: намет, символічний намет Ґонґадзе, з тим уже знаковим силуетом його голови. Там живе Ґія. Так його звали друзі, а тепер уже й вся Україна.
Погано виходимо на фініш століття. В біді, в конфліктах, у кошмарі нерозкритого злочину. В бенкетах цинізму в нашому Домі Буття.
Але наш нетиповий Прем’єр сказав, що все це — екзамен для нашої державності і що з цього треба виходити чесно. «Тоді ми вийдемо сильніші, а не як поранені звірі», — сказав він.
Люди виходять чесно, люди складають екзамен, — а екзаменатори хто? Люди вимагають правди — їм сервірують брехню. Люди вимагають відставки одного з головних фігурантів злочину, — а його, навпаки, нагороджують орденом святого рівноапостольного князя Володимира «За великі заслуги в духовному розвитку України».
Дружина дала тещі читати «Крістіну, дочку Лауранса».
З Москви приїхали депутати Ґосдуми, провели з нашими шаховий турнір. Виграли російські нардепи. А один чомусь одламав голову ферзю.
Зима бере своє. То дощ зі снігом, то ожеледиця. Намети обледеніли. Протестувальники задубіли. Приїжджі сплять у спальних мішках під двома ковдрами. Пікетники б’ють нога об ногу. П’ють гарячий бульйон із термосів. Дехто збирається голодувати, аж до безстрокового голодування. У таборі багато застуджених, у когось температура. Занепокоєні канадійці українського походження чемно просять президента добровільно піти у відставку, бо ж «українська молодь змушена ризикувати своїм здоров’ям».
Тим часом найневибагливіші імпрези розважають суспільство. «Золотий Гусь» по телевізору править свої анекдоти. Вигарцьовує московська попса. Гримлять нічні клуби, світяться казино. У підземному переході кишить хрещатицька тусовка. Втім, і тоді, коли ми голодували на граніті, тут же, у цій підземній трубі, бринькала на гітарі всяка шпана. Шастали підозрілі типи, провокували сутички. Але студентська молодь була така красива, енергетика гніву така чиста, що ніхто нас не міг зламати. Якось швидко усе міняється. Через десяток років тут товклася уже зовсім інша молодь — якісь галасливі дівчатка і круті парубки, що пили пиво з горла, яким уже ніякого діла не було ні до нас, ні до України.
«Душа Крещатика — Тоша и Гаррик».
Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу.
А час іде.
Мадонна вийшла заміж за Ґая Річчі. Вінчала їх вікарійжінка. Весілля справили у старовинному шотландському замку.
Десь у лісах Північної чи Східної Європи виявили слід снігової людини. Якийсь німецький вчений шукав сім років, і таки знайшов. Мало чого буває. Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. У нас під Кобеляками теж бачили снігову людину. Навіть хотіли вибрати у парламент.
У Києві раптом об’явився орден тамплієрів, ліквідований у Франції ще років шістсот тому, а він візьми і об’явись тут у нас, на території православного монастиря, та ще й зареєстрований Мін’юстом. Одягнуті дивно, моляться не по-наськи. їхній пріор спирається на меч, подарований, кажуть, кимось із наших силових міністрів. Одна матушка як укмітила, в монастирі почалася паніка, благочестиві черниці мліли. Одній привидівся у келії портрет Антихриста. Тамплієри зникли.
Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й