Знедолені - Віктор Гюго
— Я щойно відправив високу месу.
2. Єпископ перед незвичним світлом
Наше уявлення про діньського єпископа було б неповним, якби ми не розповіли про ще один випадок із його життя.
Неподалік від Діня, в його околицях, жив самотою один чоловік. То був колишній член Конвенту.[3] Звали його Г.
У крихітному світі містечка Дінь про члена Конвенту Г. говорили з жахом. Член Конвенту — ви собі уявляєте? Це існувало ще за тих часів, коли люди казали одне одному «ти» і «громадянине». Той чоловік здавався майже страховиськом. Правда, він не проголосував за страту короля, але ж був серед тих людей. Мало не царевбивця. Чому його не засудили, коли повернулися законні володарі? Нехай йому не зітнули голову, виявили милосердя, але довічного заслання він заслужив. І для інших була б наука… До того ж він і безбожник, як усі вони… Пересуди гусей про яструба.
А чи справді Г. був яструбом? Мабуть, що так — адже він жив у суворому усамітненні. Оскільки він не проголосував за страту короля, йому дозволили залишитись у Франції.
Він мешкав за сорок п’ять хвилин ходу від міста, осторонь від сіл, доріг, у дикому закутні безлюдної улоговини. Там, казали, він мав клапоть землі, там стояла його хатина, його барліг. Нікого поблизу: ні сусідів, ні навіть перехожих. Відколи він оселився в тій улоговині, стежка туди заросла травою. Про те місце згадували, як згадують про оселю ката.
Але єпископ вряди-годи поглядав на обрій, на гайок дерев, що позначав улоговину, де жив старий член Конвенту, і думав: «Там пропадає самотня душа». А внутрішній голос казав йому: «Твій обов’язок — навідати того чоловіка».
Проте ця думка, спершу така природна, після хвилинного вагання вже здавалася йому безглуздою і майже відразливою. Бо в глибині душі єпископ поділяв загальний погляд і підсвідомо відчував якщо не ненависть до члена Конвенту, то принаймні цілковиту байдужість.
Та чи має пастир сахатися вівці, якщо ота вівця паршива?
Добрий єпископ був розгублений. Він уже не раз рушав у той бік, та з півдороги повертався.
Коли це одного дня в місті поширилася чутка, що малий підпасок, який прислуговував членові Конвенту Г. в його барлозі, приходив до лікаря; що старий лиходій помирає, що його розбив параліч і він не переживе ночі. «І слава Богу!» — казали декотрі.
Єпископ узяв свою патерицю, одяг мантію, бо скоро мав повіяти прохолодний вечірній вітер, і вирушив у дорогу.
Сонце майже торкалося обрію, коли єпископ дістався до заклятого місця. Серце в нього калатало, коли він підходив до страшного лігва. Він переступив через рівчак, розсунув кущі живоплоту, підняв жердину на вході до занедбаного подвір’я, трохи пройшов і зненацька за високими кущами побачив «барліг».
То була низенька хатина, вбога, але охайна, з дверима, обплетеними виноградною лозою.
Біля дверей у старому селянському кріслі з коліщатками сидів сивий чоловік і всміхався до сонця.
Поруч нього стояв хлопець, малий підпасок. Він подавав старому чашку з молоком.
Єпископ мовчки дивився на цю сцену.
— Дякую, — сказав старий, — більш мені нічого не треба.
І відірвав усміхнений погляд від сонця, щоб глянути на хлопчика. Єпископ підійшов ближче. Почувши шарудіння кроків, старий повернув голову, і на його обличчі відбився глибокий подив.
— Відколи я тут оселився, — сказав він, — це вперше хтось приходить до мене. Хто ви, добродію?
— Мене звати Б’єнвеню Мірієль, — відповів єпископ.
— Б’єнвеню Мірієль! Я вже чув це ім’я. Ви, бува, не той, кого люди називають монсеньйором Б’єнвеню?
— Той самий.
Старий ледь усміхнувся:
— Отже, ви мій єпископ?
— У якомусь розумінні так.
— Заходьте, добродію.
Член Конвенту подав єпископові руку, але єпископ її не взяв. Він тільки мовив:
— Я радий, що мені сказали неправду. Ви не здаєтеся хворим.
— Через три години я помру, добродію, — сказав старий.
Він помовчав, а тоді провадив:
— Учора в мене охололи тільки ступні. Сьогодні вже й коліна. Тепер я відчуваю — холод добирається до живота. Коли він досягне серця, воно зупиниться. Яке гарне сонце, правда? Я попросив викотити мене надвір, щоб востаннє глянути на світ. Мені хотілося б дожити до світанку. Але я знаю, що протягну не більше трьох годин. Ну що ж. Хай буде так. Я помру, милуючись на зорі.
Єпископ був мало зворушений. Адже на порозі смерті цей чоловік, здавалося, зовсім не думав про Бога. Єпископ дивився на колишнього члена Конвенту тільки з цікавістю, за яку, певно, дорікнув би собі, коли б ішлося про когось іншого. Але той, хто колись засідав у Конвенті, був для нього мовби поза законом, навіть поза законом милосердя.
Г. сидів спокійний, майже випростаний, голос його звучав рівно. Важко було повірити, що йому понад вісімдесят років. Революція висунула багато таких людей, гідних своєї епохи. Здавалося, Г. помирає за власним бажанням. Смерть поки що заволоділа тільки його ногами, а голова зберігала цілковиту ясність розуму.
Єпископ сів на камінь, який лежав на подвір’ї. І раптом сказав — слова вихопилися в нього майже несамохіть:
— Я віддаю вам належне. Ви все ж таки не голосували за смертний вирок королю.
Член Конвенту, здавалося, не помітив гіркоти, схованої під словами «все ж таки». Усмішка зникла з його обличчя, і він відповів:
— Не віддавайте мені належне, добродію. Я голосував за смертний вирок тиранові.
— Як вас розуміти? — спитав єпископ.
— Я хотів сказати, що людина має над собою одного тирана — неуцтво. Я голосував за смертний вирок цьому тиранові. Цей тиран породив монархію, тобто владу несправедливу. Владу, яка стоятиме на підвалинах справедливості, дадуть людям тільки знання.
– І совість, — докинув єпископ.
— Це одне й те саме. Совість дорівнює тим знанням, якими людина наділена від природи.
Монсеньйор Б’єнвеню слухав із подивом — нічого подібного він ніколи не чув.
— Що стосується Людовіка Шістнадцятого, то я сказав: «Ні». Я не вважаю, що мені дано право вбивати людину. Але знищити зло — мій обов’язок. Голосуючи за республіку, я голосував за братерство, за мир, за світанок! Я допомагав викорчовувати забобони й темряву. Коли розвіється темрява й забобони, люди побачать світло. Тому ми й знищили старий лад.
— Ви його знищили.
