Острів Смерті - Такехіко Фукунага

знайти в собі силу волі, щоб викреслити з пам'яті минуле. При чому Мотоко-сан ота пружина ще потрібніша, ніж Аяко-сан. Можливо, для Мотоко-сан такою пружиною є малювання,— спало йому на думку.— У її картинах відчувається така дивовижна сила, певно, тому, що вона відчайдушно бореться з минулим. Однак таке мистецтво небезпечне. Воно вимагає, щоб художник ставив на карту все — навіть власну душу й життя. Таке мистецтво де в чому помилкове. Бо хіба його завдання не в тому, щоб залишити людині право на перепочинок і світлі мрії? Картина, в якій душа б'ється, наче в клітці, а життя поза її рамками зотліло,— така картина поступово вбиває її творця. Він ніби сам собі вкорочує віку”.

Канае попросив ще одну склянку віскі, стежачи за тим, як Мотоко підходить до нього. „Залишився від мене тільки привид…” — згадалися йому її слова. Отже, поза рамками картини не зосталося нічого, а ця Момоко-сан, переставши бути Мотоко, втратила будь-який зв'язок з життям.

— Може, досить? Чи не час вам уже додому? — тихо спитала Мотоко, заглядаючи Канае в очі.

— Чого мені спішити? Гроші ще маю. Тут не дуже деруть з нашого брата.

— Бо цей бар невисокого класу. Хазяйка всіма правдами й неправдами заманює сюди клієнтів.

— Ну то як, не будемо трястися над грішми та вип'ємо? Момоко-сан, що ви на це скажете?

— 3 мене досить. Як ваша робота? Посувається?

— Топчуся на одному місці. А як ваша? Мабуть, не залишається часу на малювання, якщо доводиться прислужувати тут щовечора.

— Я не щодня тут буваю, а тричі на тиждень: у вівторок, четвер і суботу. Та однаково втомлююся.

— Ви знаєте, хотілося б поговорити з вами про дещо…

— Я б вам не радила, тим більше що доводиться платити гроші за це. Краще йдіть додому. Останнім часом ви чомусь до нас не заходите, і Ая-тян зовсім скисла.

Мотоко поставила перед Канае склянку з віскі й перейшла до його сусідів, правда, незрозуміло, чому, бо ті двоє про щось запально розмовляли. Помітивши таку поведінку Мотоко, Канае відчув, як у грудях щось кольнуло, наче голкою. Геть-начисто як тоді, коли крадькома йшов за нею по місту. Безпричинні ревнощі. Гостре бажання володіти нею безроздільно. Мотоко сиділа по той бік стійки на стільці, повернувши до Канае заслонений волоссям профіль, і прислухалася до розмови двох гостей. Точніше, не прислухалася, а, блукаючи невидющими очима в просторі, завмерла, як виліплена з глини лялька. Груди під чорним светром злегка ворушилися в такт диханню. Вона була самотня — наче відгороджена від людей прозорим склом. „Їй треба розбити цю перегородку,— подумав Канае.— Якщо вона цього не зможе, то хтось за неї повинен це зробити. Хтось… Може, я?”

Коли Канае допив останню порцію віскі, обидва сусіди пішли додому. Клієнти в боксі позаду нього добряче розгулялися. Канае глянув на годинник: як швидко минув час!

— Мабуть, і я піду,— сказав він Мотоко, що проводжала відвідувачів до дверей.

— Так буде найкраще. Ви добре напилися — далі нікуди.

— А ви ще не йдете? Доки тут будете?

— Хто його зна. Все одно мені з вами не по дорозі.

— А в інші дні хто вас проводжає? Гості?

— Та ні, я сама повертаюся додому. На метро по лінії Ямате. Мене відпускають з роботи трохи раніше.

— То, може, до станції Сіндзюку поїдемо разом? Будь-ласка, розрахуйтеся зі мною.

Рахунок був приблизно такий, як і сподівався Канае, але все одно йому подумалося: „А може, Мотоко обдурила хазяйку і взяла з мене менше?” Давала про себе знати звична самовпевненість.

— Вам не треба вчащати сюди,— простягаючи йому здачу, тоном старшої сестри порадила Мотоко.

— Довго не затримуйтесь, я чекатиму вас надворі,— проказав тихо Канае, збираючись утиснути їй чайові, але вона вже не дивилася на нього. Тим часом підійшла хазяйка і розсипалася перед ним в люб'язностях. Канае кивнув у відповідь головою, взяв портфель і вийшов за двері. Дув прохолодний нічний вітер, але Канае було тепло.

Бар „Леда” межував у провулку, що з обох боків упирався в проспекти, з кав'ярнею, патінко й ресторанами. То тут, то там сновигали п'яні, з патінко долинало безперервне дзвякання монет. Канае дійшов до одного кінця провулку, повернув назад і, поминувши „Леду”, опинився на розі другого проспекту. Відчував сп'яніння, але ноги все ще тримали його. Разів три Канае пройшовся провулком і, вже зовсім розгублений, зупинив очі на дверях бару. Звісно, Мотоко не обіцяла скоро вийти. Але ж вона, напевно, знає, що він чекає її. А може, вона прослизнула, коли він одвернувся? Навряд. Адже він, Канае, часто оглядався.

Перехожі оминали його, наче скелю. „Тут, серед цих людей, я такий же самотній, як Мотоко-сан у барі,— проказував він у думці.— Та, мабуть, я потрібен їй не так, як вона мені. А може, взагалі їй неприємно йти зі мною додому? — Щось гостре знову кольнуло його в груди.— Певно, я люблю її. Бо звідки взялися ці ревнощі?” Двері бару „Леда” довго не відчинялись, і зневірений Канае пішов.

ВОСЕНИ, ВІСІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

— Пробачте. Може, мені не треба було приходити?

Ніби притулившись до стовпа, Аяко чекала Канае біля віконця вахтера: проти виходу у блідих променях сонця видніла її постать, а обличчя залишалося в тіні. І лише тремтячий голос видавав її стривоженість — здавалось, вона от-от утече.

— Яка несподіванка! От добре, що ви навідалися! — здалеку радісно вигукнув Канае, та помітивши, що дівчина-вахтер мало не пирскає зі сміху, стежачи за ним, поспішив до Аяко й тихо спитав: — Якась нагальна справа?

— Та ні, нічого особливого. Просто забігла на хвилину… Якщо ви зайняті, то я піду…— і, не чекаючи відповіді, Аяко рушила до виходу. У цей час кілька молодих робітників саме заносили в коридор нові пакунки щойно видрукуваних книжок на додачу до тих, що вже лежали попід стінами. Розгублена й безпорадна, боязко зіщулившись, вона дала їм дорогу. Штовхаючи її легенько поперед себе, Канае вийшов надвір.

— То що, підемо в он ту кав'ярню?

— Але ж ви на роботі… Хіба вам можна?..

— Байдуже. Якби я провів вас до вітальні, то ви б усім упали в око. Зрештою, у нас, так би мовити, заведено зустрічатися з клієнтами в кав'ярні.

— Але ж я прийшла не у справах. Просто…

— Хай це вас не турбує. Я сам збирався випити чашку кави.

Проходячи з Аяко людною вулицею, Канае поминув уже другу кав'ярню. Звичайно гостей приймали у двох кімнатках вітальні або просто в