Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
Мені здається, що виростав Черемшина в іншому часі, ніж Стефаник, — у часі міфологічному, і навіть конкретні побутові ситуації на межі століть із його оповідань не суперечать цьому. Попри всі катаклізми, навіть смерч першої світової, Черемшина залишається сином гармонії. Його мовчання було ще т р и в а л і ш и м, ніж Мовчання Стефаника, але про це ніхто особливо не говорить, тим більше не пише його з великої літери. У часу Марка Черемшини інші закони, хоч, повторюю, соціальних негараздів, драм і трагедій не менше, ніж у Стефаника.
Без віденського періоду становлення «співця Гуцульщини» просто не було б. Як і Стефаник, він навчався у Віденському університеті (на правничому факультеті), як і Стефаник, активно цікавився і вивчав західні літератури. На відміну від Стефаника, багато перекладав: у молодості перекладав письменників-модерністів, у зрілому віці — реалістів. І все життя цей гуцул віддано любив Шекспіра. Як і в Стефаника, другий період творчості викликаний першою світовою.
За життя письменника вийшли тільки дві його книги: «Карби» у Чернівцях у 1901 році та «Село вигибає» (авторська назва «Село за війни») у Києві в 1925 році. Третя і остання збірка Марка Черемшини вийшла також у радянському Києві вже після смерті автора в 1929 році. Ще мав бажання (за свідченням дружини) видати окремо оповідання на «родинно-побутові теми», бо ще раніше назвав цей цикл «Парасочка» — нині такі твори називаються еротичними, і еротика, до речі, там живіша і жвавіша, ніж у багатьох сучасних романах.
© Василь Герасим’юк, поет (Київ)
Карби
У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.
Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.
Сухі, надмогильні квітки на цминтарних, струпішілих хрестах.
А хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.
А хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити.
Най би раз сонце на каміннім вершку сіло, най би на тото село подивилося.
Студені, чорні долоні його обтулять, німі лиця його стривожать. Хмарами його обсотають, ожеледдю зажеледять.
У пазуху ховав би тоті хмари, коло серця їх грів би.
Коби влазилися, коби серця не розмняцкали!
Плачі горами стеляться, дугами гори уперізують. Буйні вітри ними граються. Тут були, тут нема: співанки жалібні.
Зоря росою їх змиває, гей мід спиває.
Таке село тихоньке, таке зарошене! Деревище у мокрій ямі межи німими могилами.
Ану, беріте та голубіте його, ану, пестіть та обіймайте!
Лиш варуйте серце, бо воно вам серце покервавить, глибоко покарбує.
І
Дьидя гримав кулаком у стіл і погрожував Петрикові, що його утопить, бо пустий, бо хоче багато їсти.
Петрик ховався дідові під приділок і шепотів синіми губками, що не боїться дьиді, бо піде з дідом.
На те дьидя м’якнув і відпускав його дідові:
— Хоть беріт ’го у пазуху, а хоть у торбину, я вам не бороню. Віна мені не дали-сте, чим їх нагодую?
Дідові руки дрожали, як Петрика гладили:
— Не журітси, небожєта, тото чемний онука, буде мене слухати, буде бабі помагати.
А неня плакала.
Під гору взяв дід внука на коркоші, аби не покотився надолину, як яблуко. Баба стояла вже навперед хати і визирала годованця.
— Ходи ’д бабі, Петрику, ходи борше, лиши діда!
Відтак завела його у хату та й денцівку дала й казала, що буде на припічку спати ніжками до печі. А дід казав, що купить йому велику сопівку на вісім пальців.
— Та й бриль касьтровий тобі куплю, а баба павами обтичьит!
Петрик роздивлювався по хаті і бачив образи, стіл, грядки й полиці тоті самі, що в дьиді. Лиш комин був інший: кафльовий, мальований. Дід посадив його на коліна і уважав, аби в печі горшки не позбігали. Показував пальцями мальованих стрільців на комині та й розказував, як вони татарів та багачів різали, смолою обкапували. І обіцював, що справить йому пушку і топорець зробить.
Десь так через тиждень прийшла неня відізнати, що її дитина робить. А Петрик такий біленький, такий вичесаний, гей голубець. Розповідав нені, як йому добре у діда. Хвалився, що разом з дідом і бабою на лавиці обідає і разом вечеряє. Показував сопівку, і постільці дублені, та онучки черлені та й питався нені, чи вже великий, чи не міг би татарів та багачів стріляти, як оті стрільці на комині.
Та й дід і баба його хвалили, а неня радувалася.
На храм вуйни і вуйки з чужих сіл посходилися. Петрикові обарінки давали, називали чемним легінем.
— Файного, діду, онуку маєте, коби здоров був!
— Тото у мене господар, діда ввечір роззуває, люльку дідові запікає.
— Ой ні, то бабина дитина, мені горшки сокотит, з окропу пінку збирає.
Хлоп’яче бліде личко рум’янилося і ховалося за бабину опинку.
— Шо поцтиве, а шо мудре, най си тєкне. Я вже не раз кажу бабі: коби ше нам люди не наврочили нашого парубка!
— Нівроку, нівроку!
— А йди-ста, Петрику!
— Йди, небоже, поцулуй вуйну в руку.
— Файно, рости великий!
— А цесу вуйну, а цесу? А тепер вуйків! Кажу вам, така дитина, що аж!
По харчунку дід дальше веселив гостей своїм внуком.
Петрик ще ніколи не бачив тільки незнакомих очей, щоби на нього дивилися. Обминав їх, як вогнисте проміння, від котрого паленів і розтоплювався. Вуйни досягали його руками і гладили, як біле курятко, аби зі собою освоїти. Але він, як слиж, висувався з-під долонь і утікав під стіл та й заслонювався звисаючою скатертю. Тоді усі хвали переходили
