Українська література » Сучасна проза » Червоне і чорне - Стендаль

Червоне і чорне - Стендаль

Читаємо онлайн Червоне і чорне - Стендаль
зрештою, примхи Матильди можуть зійти за ознаки високого розуму. А коли людина знатна й багата, оригінальність не може бути смішною, і тоді — яка це буде видатна жінка! Зрештою, досить їй захотіти, і поєднання її розуму, сили вдачі й дотепності надасть їй незрівнянної чарівності...» Робити дві речі водночас дуже важко, а тому маркіз, поринувши в думки, відповів Матильді неуважно, намов проказуючи урок:

— Хто не знає цього сердеги Альтаміри?

I вій став розповідати їй історію невдалої, смішної, безглуздої змови, в якій брав участь Альтаміра.

— Безглуздої! — повторила Матильда, немов розмовляючи сама з собою,— та все-таки він діяв! Мені хочеться побачити справжнього чоловіка. Приведіть його сюди,— сказала вона маркізові, якого її слова прикро вразили.

Граф Альтаміра був одним із найодвертіщих прихильників погордливої і майже зухвалої краси мадемуазель де Ла-Моль. Він вважав її чи не найпершою красунею Парижа.

— Яка б вона була чудова на троні! — сказав він панові де Круазнуа і охоче пішов за ним.

Чимало людей із вищого світу схиляються до думки, що змова в XIX столітті — річ надзвичайно поганого тону, від неї тхне якобінством. А чи є щось у світі бридкіше якобінця невдахи?

В очах Матильди, що перезиралася з паном де Круазнуа, відбивалась насмішка над лібералізмом Альтаміри, але вона слухала його з задоволенням.

«Змовник на балу,— прекрасний контраст»,— думала вона. Альтаміра із своїми чорними вусами нагадував їй відпочиваючого лева; але скоро вона помітила, що в нього на думці тільки одне: користь, преклоніння перед корисним.

Молодий граф не знаходив на світі нічого вартого своєї уваги за винятком того, що могла дати його батьківщині двопалатна система урядування. Він охоче покинув Матильду, першу красуню балу, коли побачив, що в залу ввійшов перуанський генерал...

Не сподіваючись більше нічого від Європи, після того як Меттерніх завів у ній свої порядки, бідолашний Альтаміра змушений був тішитись мріями про майбутнє, коли держави Південної Америки стануть сильними й могутніми й повернуть Європі свободу, послану їм Мірабо 1.

Матильду оточила ціла юрба юнаків з вусиками. Вона прекрасно бачила, що їй не вдалося зачарувати Альтаміру, і їй було прикро, що він її покинув; вона бачила, як його чорні очі заблищали, коли він заговорив з перуанським генералом. Мадемуазель де Ла-Моль розглядала молодих французів з тією глибокою серйозністю, якої не могла досягти жодна з її суперниць. «Хто з них,— думала вона,— був би здатний, навіть за найсприятливіших обставин, зробити щось таке, щоб йому загрожував смертний вирок?»

її дивний погляд тішив людей недалеких, але багатьох непокоїв. Вони боялись, що в неї ось-ось вирветься якесь слівце, на яке не знатимеш, що й відповісти.

«Знатне походження наділяє людину безліччю таких рис, відсутність яких неприємно вражає: я це бачу на прикладі Жюльєна,— думала Матильда,— але воно вбиває ті душевні якості, які можуть призвести до смертного вироку».

Саме в цю мить хтось вимовив біля неї:

— Граф Альтаміра -= другий син князя Сан-Назаро-Пімантеля. Один з Пімантелів намагався врятувати Конрадіна, покараного на смерть в тисяча двісті шістдесят восьмому році, Це одна з найзнатніших родин Неаполя...

«Ось і доказ моєї теорії,— подумала Матильда,— знатне походження відбирає силу вдачі, потрібну для того, щоб піти на смерть! Ні, здається, мені судилося сьогодні говорити самі дурниці. Ну, що ж, коли я лиш звичайнісінька жінка,— доведеться танцювати». I вона зглянулась на вмовляння маркіза де Круазнуа, що вже цілу годину запрошував її на галоп. Щоб забути свої невдалі філософствування, Матильда вирішила бути справді чарівною, і пан де Круазнуа був на сьомому небі.

Але ні танці, ні бажання зачарувати одного з найвродливіших чоловіків при дворі не могли розважити Матильду. Успіх її був неймовірний. Вона була королевою балу, відчувала це, але залишалась байдужою.

«Яке безбарвне життя чекає мене з такою істотою, як Круазнуа,— казала вона собі, коли через годину він вів її до крісла.— А в чому ж для мене радість, коли навіть після піврічної відсутності мені невесело на цьому балі, про який із заздрістю мріють усі жінки в Парижі? А я ж користуюсь успіхом серед такого добірного товариства, що кращого не можна й уявити. 3 буржуа тут знайдеться хіба що кілька перів та один чи двоє таких, як Жюльєн. І все ж,— думала вона з дедалі глибшим сумом,— доля наділила мене всіма благами, знатністю, всім, крім щастя! Найсумнівніше з моїх достоїнств — це ті, про які мені твердять сьогодні цілий вечір. Розум —так, він у мене є, бо вони всі, очевидно, його бояться. Досить їм торкнутися якогось серйозного питання, як через п'ять хвилин вони вже знемагають і, неначе роблячи велике відкриття, повторюють те, що я тверджу їм цілу годину. Я вродлива, в мене є й ця перевага, заради якої мадам де Сталь пожертвувала б усім , а проте я вмираю з нудьги. Чи є якась підстава гадати, що я менше нудьгуватиму, коли зміню своє ім'я на ім'я маркізи де Круазнуа?

Та боже ж мій! — думала вона, мало не плачучи.— Хіба він не бездоганна людина? Адже він неперевершений взірець сучасного виховання. Досить лише глянути на нього, і він завжди знайде щось приємне і навіть дотепне сказати вам. Він сміливий... Але який дивак цей Сорель,— сказала вона собі, і вираз нудьги в її погляді змінився виразом гніву,— адже я попередила його, що хочу з ним поговорити, а він навіть не зволив підійти!»

IX. БАЛ

Розкішне вбрання, блиск свічок, аромат;

скільки гарних рук і чарівних плечей! А квіти!

А хвилюючі арії Россіні! А картини Сісері!

Ах, просто дух захоплює!

„Подорож Узері”

— Ви в поганому настрої,— сказала Матильді маркіза де Ла-Моль.— Повинна вам зауважити, що показувати це на балі непристойно.

— В мене просто голова болить,— відповіла Матильда зневажливим тоном,— тут нічим дихати.

В цю хвилину, ніби на підтвердження слів мадемуазель де Ла-Моль, старий барон де Толлі знепритомнів і упав: довелося його винести на руках. Заговорили про апоплексичний удар; подія була дуже неприємна.

Матильда не виявила до неї ніякого інтересу. Вона взяла собі за правило ніколи не дивитись на старих і взагалі на всіх тих, хто говорить про щось сумне.

Вона знов пішла танцювати, щоб не чути розмов про удар, якого, до речі, й не було, бо через день барон знову з’явився в товаристві.

«А пан Сорель все не йде»,— подумала вона знов, кінчивши танець. Вона вже почала шукати

Відгуки про книгу Червоне і чорне - Стендаль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: