Українська література » Сучасна проза » Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Читаємо онлайн Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
ганджу, — Форест проводив його поглядом, аж поки він сховався з очей за бузком; а потім умить, як завжди, вернувся від мрії до безпосередньої дійсності й спитав служника:

— Ну, як той новий хлопець, А-Гов? Буде з нього діло?

— Я гадай, він буде добрий служник, — відповів китаєць. — Молодий зовсім. Усе йому нове. Ще забарний дуже. Та дарма, помалу-малу з нього буде діло.

— А чому ти так гадаєш?

— Я його вже три, чотири рази буджу вранці. Спить, як немовля. А розбуди — всміхається, самісінько як ви. Це дуже добре.

— А хіба я всміхаюся, коли прокидаюсь? — спитав Форест.

А-Гов завзято закивав головою.

— Вже скільки разів, скільки років я вас буджу. І щодня, тільки-но очі розплющите, вони усміхаються, і губи усміхаються, і обличчя усміхається, і весь ви усміхаєтесь, отак-о відразу. Це дуже добре. Хто так прокидається, той має багато глузду в голові. Я знаю. І новий хлопець такий. Помалу-малу, дуже скоро, з нього добре діло буде. Ось побачите. Його звати Чжоу-Ген. А як звати його тут?

— А які назвиська у нас уже є? — хвильку подумавши, спитав Форест.

— А-Гей, Ай-Ай, Ов-Ва і я — тобто А-Гов, — висипав китаєць. — А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звати…

Він завагався, дивлячись на пана з задерикуватою іскринкою в очах. Форест кивнув головою.

— А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звати А-Тьху.

— Ого! — Форест схвально засміявся. — А-Гей у нас жартун. Гарне ім’я, тільки для нас не годиться. Ви забули про пані. Треба придумати щось інше.

— О-Го теж гарне назвисько буде.

У Форестовій пам’яті ще бринів його власний вигук, отож він здогадався, що навіяло служникові таку добру Думку.

— Гаразд. Хай він зветься О-Го.

А-Гов уклонпвся, хутко виплив скляними дверима з веранди, вмить вернувся з рештою Форестової одежі, допоміг йому надягти спідню й верхню сорочки, накинув на шию краватку, що її хазяїн зав’язував сам, тоді, ставши навколішки, защібнув йому на литках краги і причепив остроги. Нарешті подав крислатого капелюха і нагай. Той нагай, що надягався ремінною петлею на зап’ясток, був індіянського взірця, сплетений із сириці, з десятьма унціями олива, заплетеними в руків’я.

Спорядившись, Форест хотів уже йти, та А-Гов подав йому кілька листів, пояснивши, що їх привезено зі станції пізно ввечері, коли він уже спав. Надриваючи конверти з правого боку, віл хутенько перебіг усі листи очима і тільки над одним трохи замислився. Насупивши брови, він потяг до себе відкидну поличку з фонографом, натиснув кнопку, а коли валик закрутився, надиктував швидко, ні разу не спинившись, щоб підшукати слово чи доладніш викласти думку:

«Одержавши Вашого листа від чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, я був прикро вражений звісткою про свинячу чуму на Вашій фермі. Так само вразило мене й те, що Ви звинувачуєте мене. І не менше прикро мені, що кнур, якого ми Вам надіслали, здох.

Я можу тільки запевнити Вас, що чуми у нас не було вже вісім років, опріч двох випадків у тварин, завезених зі Сходу, два роки тому; обидва випадки було виявлено під час неодмінного у нас карантину по прибутті, і хворих тварин негайно знищено, а отже, зараза не могла перейти на наших свиней.

Мушу довести Вам до відома, що в жодному з тих випадків я не складав вини на відсилачів. Навпаки, виходячи з того, що інкубаційний період свинячої чуми триває (як, певне, відомо й Вам) дев’ять днів, я перевірив, коли було відіслано мені тих свиней, і сам пересвідчився, що їх відіслано здоровими.

Невже Вам ніколи не спадало на думку, що в поширенні чуми здебільшого винна залізниця? Чули Ви коли, щоб вагон, у якому везли хворих тварин, прокурено або дезинфіковано? Зіставте самі всі дати: коли ми відіслали Вам кнура, коли він прибув до Вас і коли з’явились перші ознаки хвороби. Ви пишете, що через розмиту дорогу кнур їхав до Вас цілих п’ять днів. А перші ознаки хвороби з’явились за сім день після прибуття. Разом це становить дванадцять днів.

Отже, я ніяк не можу погодитися з Вами. Я не винен у тому лихові, що спостигло Вашу ферму. Та щоб пересвідчитися ще раз, запитайте листовно ветеринарну управу нашого штату, чи є в моєму господарстві свиняча чума.

Із щирою пошаною…»

РОЗДІЛ II

Вийшовши скляними дверима з веранди-спальні, Форест зразу перейшов розкішну туалетну кімнату з диваном у віконній ніші, кількома комодами, великим каміном і дверима до ванної, далі довгастий кабінет-канцелярію з усім діловим приладдям та обставого: письмовими столами, диктофонами, картотечними та книжковими шафами, комплектами часописів, стелажами з шухлядами, що підіймалися до невисокої, поділеної сволоками стелі.

Пройшовши половину канцелярії, Форест натиснув кнопку в стіні, один повний книжок стелаж повернувся перед ним на завісах, і відкрилися вузенькі залізні гвинтові сходи. Він рушив ними вниз, ступаючи обережно, щоб не зачіпатись острогами, а стелаж позаду знов повернувся, закривши хід.

Унизу Форест натиснув другу кнопку, тут так само повернувся книжковий стелаж і відкрив йому вхід до низького довгастого приміщення, де всі стіни від підлоги до стелі були заставлені книжками на полицях. Форест рушив просто до потрібного йому стелажа, підняв руку до потрібної полиці й не шукаючи вийняв потрібну книжку. Хвильку погортав сторінки, знайшов те місце, що хотів, покивав ствердно головою і поставив книжку назад на полицю.

З бібліотеки він вийшов у галерею з квадратових бетонових колон упереміж з тонкими стовпами з необкорованої секвойї, перекриту вгорі грубілими секвойсвими колодами, теж у рудувато-червоній, зморшкуватій, оксамитно-шершавій корі.

Видно, Форест добувався надвір не найкоротшим шляхом, бо галерея тяглась попід бетоновими стінами будинку кількасот футів. Під старезними розложистими дубами, біля довгих пообгризаних конов’язів, де посипана рінню земля була геть зрита багатьма копитами, він знайшов припнуту кобилицю ясно-рудої, майжо золотавої масті. Добре вичищена вже вилиняла шерсть на ній аж мінилась, аж вогнем горіла в промінні ранкового сонця, що скісно падало під розложисте гілля. І сама кобилиця була як вогонь. Будовою тіла вона скидалася на огиря, а вздовж хребта у неї бігла вузька темна смуга — спадок від багатьох поколінь степових мустангів.

— Ну, Людожерко, як настрій сьогодні? — заговорив до кобили Форест, відпинаючи її.

Вона прищулила вуха, такі малепькі, як рідко бувають у коней, — вуха, що виказували любовні пригоди якогось расового жеребця з дикими гірськими кобилами, — і сіпнулась до хазяїна злісно вискаленими зубами й зі злісним вогником в очах.

Форест вихопився в сідло; кобила сахнулася вбік і спробувала зіп’ястися дибки, і так, бокаса, раз у раз зриваючись на

Відгуки про книгу Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: