Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

того ж протестант. Покріпивши себе й пораненого надією на бога, він пустив у хід усе своє вміння. Тільки за третім заходом відтяв він розтрощеного пальця. Пан адмірал мусив терпіти страшний біль. Попри всю його терплячість і душевну бадьорість, тілесна природа не витримала. Коли до ліжка підійшли король Наваррський і принц Конде, він спочатку не міг говорити. І тому обидва змогли зразу розповісти йому те, що знали, — про що вже гомонів весь двір і все місто. Бо істина сама вирвалась на світ і промчала по вулицях іще прудкішим чвалом, ніж убивця на своєму буланому. Убивцю найняв Гіз.

Коліньї нарешті мовив:

— Оце таке те знамените примирення, що за нього поручився король?

Він видимо закликав бога в свідки, бо, закинувши голову назад, аж через край високо підбитої подушки, зводив очі вгору, поки між повіками стало видно майже самі білки. Щоки в нього запали ще дужче, суворі старечі губи ледь розтулились, ніби він уже не хотів віддавати наказів, а сам дожидав наказу згори. Стражденні скроні, але на ясно осяяному чолі прямовисні зморшки прорізали хмару. «Краще мученицька смерть, ніж зректися самого себе й утратити тебе, о мій боже!» Так промовляло це обличчя, що здавалось водночас і покірним, і гордовитим.

Наварра й Конде, звичайно, подумали, що смерть старого Гіза все ж таки лежить на сумлінні пана адмірала; принаймні так казали люди. Вони вважали за цілком природне, що він не хоче в цьому признаватися. І так само розуміли вони, що син забитого насправді ніколи не зрікався думки про помсту. «Але тепер він уже вдовольниться, — подумав Анрі.— Вистачить із нього й одного пальця. А я не можу покарати винних у смерті моєї бідної матусі навіть тим, що відстрелю комусь один палець». Від вигляду старого й від згадки про власне нещастя в нього аж сльози на очах виступили. Його кузен Конде, не такий чутливий і не дуже делікатний, навпростець сказав те, що думав:

— Пане адмірале, за ваше примирення з Гізом не міг надійно поручитись навіть король. Ви самі повинні стерегтися людини, що в неї вбито батька.

— Не з моєї вини! — запевнив Коліньї ревно. Він подивився на них і спробував підвестись, але, ворухнувшися, трохи не скрикнув, так заболіла поранена рука. Служник і домашній пастор кинулись до нього. Збентежений, Конде мовчав.

— Я не хотів смерті герцога Лотарінгського й не знав, що його збираються вбити, — урочисто промовив Коліньї.— Він сам носився з наміром убити мене і сьогодні таки здійснив той намір синовою рукою. А я нічого не замишляв проти нього. Це щира правда. Бог мені свідок.

Обидва чули його, і могло здатися, що й бог його чує. Наварра й Конде попрощались і пішли тільки тому, що цього зажадав хірург. Конде, притихлий, почав запевняти кузена, що й не думав так про пана адмірала. Наварра мовчав: у глибині душі він не вірив жодному слову Коліньї. Навпаки, він не мав сумніву, що давня Гізова ненависть до адмірала має цілком природну підставу. Гіз нацькував убивцю на того, хто колись хотів смерті його батька. А що Коліньї був вождем протестантів — ця обставина важила навіть менше або й зовсім нічого. «Не це мав на думці Гіз, а тому нам, решті, нема чого боятися за себе… Марго! — озвалося щось у нього в серці, хоч він міркував далі: — Та старий і не помре. Він тільки звик напускати на себе урочистість і навіть у сумнівних випадках прихиляти бога на свій бік. Марго!» — знов заволало його серце, і він піддав ходу.

Амбруаз Паре наготував свої інструменти, щоб різати й прострелену руку. Корнатон, вірний слуга пана адмірала, і його домашній пастор Мерлен[73] плакали, а німець-товмач, Ніколаус Мюс на ім'я, згорьовано дивився на великого страдника, бо любив і шанував його.

— І цей раз у п'ятницю[74], як із нашим господом, — шепотів він у тишу кімнати.

А король Наваррський тим часом зробив те, що веліла йому власна гідність. Разом з Конде та молодим Ларошфуко він пішов до Карла Дев'ятого й поскаржився на цей замах, у особі пана адмірала вчинений і на нього самого та всіх його одновірців. Карл і сам насилу міг говорити: він таки справді був приголомшений тяжче, ніж Наварра. Він тільки пробелькотів, що це, мовляв, його рани — його палець, його рука! І потрусив перед їхніми очима рукою й пальцем, ніби на знак присяги, що помститься за це злочинство. Та мати не дала йому договорити — вона була присутня: пані Катрін відчинила свої двері, тільки-но почула, що прийшли панове протестанти.

— Всю Францію поранено! — вигукнула вона. — Ще трохи, й ми дочекаємося, що нападуть на самого короля просто в постелі! — Вона вдала, ніби її мучить великий страх, і справді нагнала холоду своєму бідному синові. Бо він і досі ніяк не хотів до кінця повірити, що його рідна мати може бути в змові з іншими проти нього. І навіть Наварра, добре знаючи, що саме так воно й є, усе ж завагався: пані Катрін майже переконала його, бо вона була по-своєму щира. Для неї замах на адміралове життя був передчасний: Гіз діяв свавільно.

Наварра навіть не попросив знову, щоб Карл відпустив його та його людей, бо в Парижі для них уже не безпечно. Він із задоволенням вислухав обіцянку, що король сам провідає пана адмірала.

— І я теж, — хутко додала стара королева. Ще їй бракувало, щоб її бідний син розмовляв зі своїм так званим «батьком» не при ній!

А пораненому довелось витримати ще два розтини на руці, зроблені, щоб витягти кулю. Хто відвертає лице від своєї розтерзаної плоті й з думкою про бога перемагає біль, тому легше зберегти мужність, ніж тому, хто стоїть поряд, змушений не зводити очей