Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

— сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви… Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим Римським Папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди…

— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — підкажіть, де наш вихід.

— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, мужність. Ви почали… А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.

— Неправда це… Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба…

— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантським ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва…

— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю. А за віщо і де проливають її тепер поляки?

— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за московську авантюру? Вони перші гробокопателі моєї Польщі, вони штовхають Річ Посполиту до упадку, бо озлоблюють проти неї народи…

— Можливо, ми ще й спасибі їм скажемо, — блиснув очима Рогатинець.

Шимонович зупинився біля свого будинку.

— Що маєте на увазі, пане Юрію?

— Задалеко зайшли провідці ваші у своїй захланності й жорстокості. І злом просвітили нас. І може, хтось серед мого народу вже знає або завтра знатиме, на кого нам опертися, щоб ми з худоби стали людьми.

— Прощайте, — подав Шимонович Рогатинцеві руку. — В нинішньому сутінку ми нічого ще розгледіти не можемо.

— Але коли вогонь просвітить нас — чи не може таке лучитися, що ми з вами станемо супротивниками?

— Путі Господні несповідимі. Та хай не допустить Бог, щоб навіть у найтяжчій борні ставали ворогами люди, які однаково бажають кожен своєму народові добра…

Рогатинець провів поглядом високу постать Шимоновича — крізь відчинену браму видно було, як він, зсутулюючись, поволі йшов подвір'ям, щомиті зупиняючись, наче щось забув на вулиці і хоче вернутися; божок сходив з п'єдесталу на землю; здавалось, він ураз відчув земне тяжіння — не магнітом, а відвічним земним болем, який стягав його з олімпійських захмарних висот, і, можливо, авторові пасторалей ввижалися тепер на тій землі не буйні трави і килими квітів, не щебет птахів і шум непорочних дібров, не досконала гармонія, а жорстока боротьба за життя у всіх її виявах — від комахи до людини.

«Не дай, Боже, нам стати ворогами, — прошепотів Рогатинець. — Але чи в смертельній сутичці з панами ми зуміємо з тобою, поете, піднятись над злобною люттю, чи запах крові не сп'янить, не задурманить найсвітліші голови, чи зуміємо ми тоді, коли підніметься народ на магнатів, заглянути хоча б на мить у царство людського розуму, щоб серед пекла битви зуміти збагнути, хто ворог, а хто друг? Ще темно, ще нічого ми не знаємо, це правда, Шимоне, та вже проклалася в суспільстві глибока борозна, яка поділила людство на обаполи, і дороги топчуться від неї врізнобіч. І непомітно, але щодня, щохвилини стають одні супроти одних на тих обаполах; знедолені й ситі, чесні й підлі… Пішли зрадливі русини за Блазієм — і добре. Задумався поляк Шимонович — і добре. Вигнав Лисий Мацько пересмішників з корчми, немов Ісус міняйлів з храму, став лихвар людиною — і добре. Вернувся з Італії його син Роман Патерностер — п'ючи в чужих студницях воду, смаку своєї не забув — добре. Вчиться в нього, дидаскала братської школи, учень Марко — і це прекрасно…»

— А я вам кажу, що то добром не скінчиться, — почув Рогатинець голос з вікна на розі Руської і стрепенувся: хто так різко заперечив його думки? Він підвів голову і побачив у вікні наріжного будинку Абрекову — її добродушне, зморщене, мов квашене яблуко, обличчя — і знітився, як завжди при зустрічі з нею… Ці слова вона мовила двом пахолкам, котрі стояли з бардами біля її дверей, а Рогатинець подумав, що до нього. Він привітався і, відвівши очі, відійшов уліво, а тоді почув тихе, материнське:

— Юрку… Юрочку… Постій, синку. Покажи мені свою долоню, може, я по ній відгадаю, де наша Гізя?..

…У винниківській улоговині поблизу ґуральні пана Залеського притулилася до жовтого горба така мізерна халабудка, — дивно, як її вітри не здули, але вибілена, під свіжим очеретом і всередині світла, вистелена по долівці пахучим шуваром. Марна, аж прозора, з великими темними очима жінка сидить у віконці, когось виглядає. На білі хрусткі пальці впала прядка чорного волосся, погляд жінки втомлений і спокійний — неділя. Завтра вдосвіта знову на ґуральню до гарячих котлів, у той чад, що задурманює мозок і висушує кров. Пан Залеський такий добрий, до всіх усміхається і ніби й не знає, що економ у нього — мов скажений пес: і як то людина так довго, без упину може носити в собі стільки злості й не згорить…

Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з–поміж сосон прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить звідти густий запах материнки.

Із–за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли; спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях, виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у бік Личакова, звідки повинен надійти нині — бо ж неділя — її Марко–школяр. Жура щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по землі, тільки її син.

— Марку!

— Я, мамо! — У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього знову якась радість. — Боже, скільки радості у тих дітей. — А ви чого такі?.. Там стріляли не по–справжньому, а тільки