Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
«Чому ти вмовкла? — Юрко діткнувся долонею до Гізиного ліктя. Йому не похвала була потрібна, а ствердження своєї потрібності на світі: устами Гізі говорив той люд, якому він захотів дати зір і голос, а нині здалось йому, що цього зробити не зможе. — Говори, Гізю…»
«Ви не знали, а я любила вас, як люблять повітря, сонце, хліб, дощ, грозу — те, чого нічим не заміниш, не розлюбиш, не перелюбиш. Мені було страшно за вас; ось спіткнетеся, впадете на брук, баскі коні, запряжені в бричку, затратують вас; або з риштування впаде цегла, камінь, і вас уб'є, і я… і ми залишимось без вас, мов сироти… Боже, чого я тільки не придумувала, бо ще ж була підлітком, щоб відчути себе вашим захисником, вашою доброю долею… А роки йшли, і я почала розуміти, що інші лиха чигають на вас — не коні, не камінь, а злі люди, проти яких ви пішли, щоб заступитися за мене, беззахисну Гізю. Я хотіла, щоб ви покохали мене, бо без тії любові ви зникли б колись з мого світу і — я боялась — пропали б. Пропали б у той мент, коли моє добро перестало б слідкувати за вами, мов вірний пес. Я ж не для себе вас полюбила — для Абрекової, для Пися, для сотень таких, як вони, для Гізиної дитини, і тому носила зілля материнки за пазухою, а збирала її на вершечку Чортової скали — бачите, крізь ліс вона видніє, ми йдемо туди… Я зривала у вербну неділю пахучі жовті базьки ліщини, м'яла їх і замішувала в хліб, а потім той хліб відносила Мацькові в надії, що ви зайдете до корчми на обід чи на вечерю і з'їсте його. Шукала до сходу сонця чебрецю на сокільницьких лугах і купалася в його виварі, а в місячні ночі ходила до млина на Полтву і ставала одягнена під лотоки… Ви мене і в обличчя не знали, а я все одно була щаслива своїм коханням. А нині побачила, що вам дуже важко і зважилась…»
«Дуже важко, Гізю…»
У лісі зсутеніло, хоч був ще день, а вони йшли під гору навмання, полишивши втоптані стежки; темно–зелений сутінок пах лопухами, рястом і торічним прілим листям. Гізя йшла попереду, постать її то ховалася поза буковими сірими стовбурами, то виринала, вона квапилася, і Юркові здавалося, що дівчина хоче втекти від нього; вона схожа була тепер на лісове видмо, він наздогнав її, схопив за руку, повернув до себе, її сумовите обличчя перший раз проясніло, але усмішка вмить згасла на устах і засвітилася добротою з очей, сказала:
«Ходімо ще трохи».
І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з химерними головами, з–за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася, повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки — застигла в чеканні. Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по ніжно–синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:
«Я кохаю вас. А більш нічого…»
«А чого іще треба, — вимовив Юрко, — чого іще треба?»
«Жити вам треба. Для мене… Для нас…»
«Я буду жити… Тепер буду».
Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка, немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей добулося слово, дивне у своєму солодко–терпкому звучанні — його він вимовляв уже не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, є тою великою радістю, яка дає життя.
«Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, — шепотіла Гізя. — Мене ще ніхто не цілував і ви не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не поцілує».
«Що ти говориш, Гізю, я люблю тебе».
«Тихо, тихо… Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї дитини… Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід. Тут і там — у місті, у весях, по всій нашій землі починається нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком…»
«Ти будеш зі мною жити…»
«Якби то… Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не можна, Юрку… Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди буду біля вас».
Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи — і розлучаться, ще трохи — і розтане у вранішньому тумані Юркове видмо, а він іще не знає, що все життя шукатиме його, знаходячи весь час у собі лише слід Гізиної доброти, а її самої не знайде ніколи.
Сонце піднялося над обрієм, щоб освітити все красне й гидке на землі, і при першому промені зустрілося добро із злом: за Знесінням із Круп'ярської корчми вийшов Блазій. Юрко і Гізя саме минали корчму, а він, захмелений, протирав очі, не вірячи, що бачить Рогатинця, а коли усвідомив, що це таки він, його суддя, задріботів назад, але спинився, луда страху на обличчі змінилася злорадною посмішкою: Юрій не сам, з ним жінка — і не Ґрета, і не якась повія, а жива–живісінька Гізя Абрекової, його перелюбниця!
Тоді він масно засміявся і низько вклонився.
«Падаю до ніг шановному панству, падаю і вітаю праведника
