Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Сідає по звичці з оглядкою, чи часом, бува, не зайняв чужого місця.

— Ви зовсім не змінилися, Пєрожек.

— Тримаюся, слава богу. А пан шеф трохи подалися.

— Перестаньте дурниці плести, Пєрожек. Що ви мені маєте сказати?

— Та нічого такого. Хіба те, що пан шеф мене викликали і я за наказом з'явився.

— Більш нічого?

— Та щось не пригадую собі, щоб я ще щось мав казати.

— Слухайте, Пєрожек, а може б, ви перестали переді мною дурня з себе клеїти?

— Пан шеф мають мене за такого, а мені якось ніяково йти проти думки свого принципала.

— Ага, то ви аж такі лояльні, прошу я вас. А може б, ви розповіли мені, як ви їхали до Львова, як виступали на профспілкових зборах, як, прошу я вас, записувались у члени профспілки?

— То панові шефові вже донесли про це? Якщо вже пан шеф знають, то нащо я буду нудити пана шефа і ще раз те саме розповідати?

— Хто мені доносив? І взагалі, що це за вираз? — кричить Філіпчук і з задоволенням констатує, що драб, очевидно, силою довголітнього навику, ще боїться його. — Що я знаю? Чорта лисого я знаю! Розповідайте, як вам кажуть!

Пєрожек дивився на свого шефа жалісливими очима, безпорадно розвівши руки. Хоче показати своєму шефові, що він радо вволив би його волю, коли б знав, чого той жадає від нього.

Пєрожек у душевній нерішучості схопився за кисет з махоркою, але відкинув свій замір. Певно, не зовсім воно пристойно курити при шефові, коли той не палить.

— Ну-ну, Пєрожек! У Львові на зборах ви проявили, прошу я вас, стільки відваги й ораторського хисту, а тут вам рот заткало?

— На зборах? Так панові шефові казали, що ніби я той… добре говорив? Приємно чути, не кажу, що ні. Але там на мене, пане шефе, ніхто не нукав — це по-перше, а по-друге, я сам не знаю, як це сталося, що я набрався відваги заговорити при людях.

Така відповідь майже задовольняє Костя Філіпчука. Виходило, що його прогноз був правильний: лайдак Бронко забив баки старому, просто загіпнотизував його, і, доки старий ідіот перебував безпосередньо в його присутності той діяв на нього силою своєї волі. Дома старий очуняв і тепер стоїть перед шефом, як саме нещастя.

— Добре, — лагідно говорить Філіпчук, — я вам вірю, що ви самі не знаєте, що з вами поробилося. Буває таке, прошу я вас. Але тепер, коли вас попустило, то чей же можете розповісти, як ви там виступали. Бачите самі, крім нас, нікого немає в канцелярії. Ніхто нас не підслухує, і я нікому вас не видам. Можна, можна, закуріть собі, Пєрожек. Я щось, той, прошу я вас, останнього часу погано себе почуваю і тому стараюся поменше смалити. Сам переконався, прошу я вас, що тютюн може шкодити й на нирки.

— Не перечу, — гречно погоджується Пєрожек, — то така холера, що може і у кров пролізти.

— І в мозок, — не може стриматися від іронії шеф.

— Може бути, що і в мозок.

— Отже, розкажіть, Пєрожек, якщо махорка ще вам до решти не задурманила мозку, як ви виступали у Львові з трибуни. Як це було, Пєрожек? Гуділо вам у голові, заступало вам зір, слух?

— Нє, не сказав би я такого, пане шефе. Бачив я нормально, і слух так ніби нічого. Трохи мені тільки у пульсах било. Певно, чоловік незвичний виступати при такій силі народу.

— Слухайте, Пєрожек, — Філіпчук почуває, що йому самому починає в пульсах бити. — Ви нарешті перестанете вдавати дурника?

Пєрожек з переляку втягує голову в плечі. Ні, це не оптична омана. Так роблено забігати очима, заплямкати напоказ язиком — це й ідіот не потрапив би! Це ж мистецтво, яке, крім божого дару, вимагає ще й розуму, а в старого ні одного, ні другого.

— Признаюся, — ковтає Пєрожек слину, — що таки не збагну, чого пан шеф бажають собі від мене.

І що робити з дурнем, коли він… дурень?

— Я бажаю собі, щоб ви розповіли мені по порядку про свою поїздку у Львів. Насамперед хотів би я знати, чи довго агітував вас Завадка. Все ж таки дорога далеченька, і ви давно, оскільки мені відомо, не їздили залізницею. Як це сталося, прошу я вас, що ви набралися такої відваги? Добре мусив попрацювати з вами «товариш» Завадка.

— О, — схоплюється Пєрожек, — щодо цього, то я перепрошую. По-перше, я не хочу бути товаришем такому шмаркачеві, а по-друге, ніхто мене не агітував.

Філіпчук велить йому сісти, хоч сам і встав. Дивиться на нього згори, з погордою, як на падло.

— Звеліли не казати, бо будуть бити, так?

— Я перепрошую пана шефа, але не так. Я такий, що люблю правду.

— Що? Що ви любите? Відколи це ви, Пєрожек, записалися в борці за правду? А що станеться, прошу я вас, з вашими «жінкою-дітьми», як ви так полюбили правду? У наш час, прошу я вас, за правду можна і за грати сісти. Ну-ну, Пєрожек, чого ж ви маніжитеся, як попадянка? Я бачу, що вам не бесер[129] стало, як я вам пригадав «жінку-діти». Давайте вивалюйте правду, яку ви так дуже полюбили.

— Пане шефе, — Пєрожек сплітає пальці, як до молитви, — бігме, я не те щоб не хотів, але таки не вмію розповідати. Хай пан шеф ставлять мені питання, а я буду відповідати.

— Чорт з вами! Хай буде по-вашому. Отже, хто вам дав гроші на дорогу? Лише не крутіть! Я добре знаю, що з грішми у вас вічна посуха. Звідки у вас взялося, прошу я вас, двадцять злотих на дорогу до Львова?

— Двадцять п'ять, пане шефе.

— Тим краще. Отже, хто вам дав гроші? Ви не все мусите розповідати. Дещо, прошу я вас, розуміється само собою. Вам заплатили гроші, ви полакомилися, бо давно не бачили Львова, і, зрозуміло, кто плаці, тен вимага. Так? І треба було відробити взяте. Правильно я говорю?

— Пан шеф не можуть неправильно говорити, але тут воно трохи не так. Я дійсно давно був у Львові. І дуже мене кортіло поїхати, але все не зважувався. Так воно здається, пане шефе, але двадцять п'ять злотих для мене, бідного…

— Отже, нарешті ви мали вже тих двадцять п'ять злотих в кулаці.

— Та в кулаці я їх давно мав, пане шефе. Пан шеф будуть сміятися з мене, але я сім років шпарував отак, аби «жінка-діти» не знали.

— Ви хочете сказати, прошу я вас, що грошей вам ніхто не