Фортеця - Міша Селимович

Усе сходиться. Тільки не сходиться те, що мене пошили в дурні, але це їм байдуже. Вони спритно провели гру, приховуючи все, я був для них свого роду ширмою.

Усе сходиться. Точно так, як Осман міг задумати. Люди для нього лише засіб, то чому я мав би бути винятком?

Але Махмут? Як він міг стільки прикидатися? Я гадав, що знаю все про нього, вірив, що він і сякий, і такий, але щоб він щось приховував — бути не могло! Він, бувало, таївся з якоюсь дрібничкою, мовчав про неї годину або й день, а потім усе викладав як на сповіді, з полегшенням звільняючись від своєї таємниці, мовби скидав тягар із себе. Він був для мене мов доходжала безтолкова дитина з голубиною душею і тим дорогий мені. Але якщо він грав увесь час переді мною роль, то він смердючий доходжалий шахрай, якого я знати не хочу. Порвав я з одним Махмутом, цим теперішнім. Невже доведеться рвати і з колишнім, неіснуючим?

Похмурий від сумнівів, я глянув на Махмута. І він подивився на мене, занепокоєний, мовби відчув мої думки й розкаювався. Як і раніше, він був безпорадний, і мені знову стало жаль мого Махмута, але цьому я не простив. Будь-хто може дурити мене, тільки не друг.

Авд-ага мовчав, ворушачи щипцями жар, який почав пригасати. Чого чекає, чому не йде? А може, він взагалі не піде й сидітиме отак з Махмутом коло жаровні, доки обидва мовчки охолонуть, як той жар, і мовчки помруть. Обвинувач залишиться без доказів, оскаржений — без покари.

Але напівмертвий Авд-ага, на жаль, ще живий, він випростав свою кремезну спину й глянув на мене.

Невже до мене дійшла, черга?

Голос у нього тихий, втомлений, сумний. Я збуджений, жовчний. Ні ти, ні я не маємо охоти розмовляти — чого ти хочеш від мене?

Але він виконує обов'язок і не знає, що таке втома.

— Чому Осман не дав цю роботу тобі? — запитав він.

— Навіщо це мені?

— Ти хочеш чогось кращого?

— Я нічого не хочу.

— А з чого живеш?

— Краду, грабую, убиваю — як коли.

— Я бачив тебе на похоронній відправі по Авдії Сарані.

— І я вас бачив.

— Чого ти там був?

— Не знав, що це заборонено.

— Про що ти розмовляв із старим Омером Сараною в нього на подвір'ї?

На щастя, Осман попередив мене і я подумав про це заздалегідь.

— Чув, що в нього є добрий тютюн, хотів купити.

— І купив?

— Ні. Не було в нього.

— Після того його сини подалися з конем по Авдію.

— Цього не знаю.

Я згадав Османову пораду, що іноді корисно вистрілити першим, і запитав:

— Від чого він помер? Кажуть, був ніби здоровий.

Він подивився на мене пильніше й проникливіше, ніж досі, і я пошкодував, що вихопився зі своїм запитанням. Може, він і не дуже розумний, але робити з себе дурня не дасть. Нічого не відповів мені, і це була найгірша відповідь, мовби сказав: ти ще мене питаєш!

Авд-ага посидів ще трохи, втупившись у жаровню, а потім поволі підвівся і, не поспішаючи, вийшов з кімнати.

Махмут провів його знехотя і, стурбований, повернувся. Щойно зачинивши двері, він одразу обернувся до мене:

— Чого він питав мене про начальника фортеці?

— І мене питав про Омера Сарану.

— Але чого?

— Може, завтра нам скаже.

— Гадаєш, він і завтра прийде?

— Безперечно.

— О господи, як він дивиться, як мовчить! Аж морозом поза спиною обдає.

— А чого тобі боятися, якщо ти не винний?

— Який я винний, бійся бога, що ти кажеш? У чому я винний?

Я встав і попрощався, збираючись іти. Залишатися з ним більше не міг. Надто вже боліла мені можлива Махмутова зрада.

Його налякало те, що я йду, а ще більше, мабуть, моя холодність. Він знову став схожий на колишнього Махмута, але я був дуже злий, щоб воскрешати його з мертвих.

— Залишися ще трохи, — просив він.

— Мушу йти.

Я покинув його самого з мишами, котами і страхом; на вулиці мені спало на думку, що все-таки не треба було цього робити, але я не повернувся.

16. Надмогильний напис

Наступного дня, коли я опівдні прийшов додому, Тияна сказала, що мене шукав Махмут.

Я пояснив їй, навіщо я йому потрібний: він знову самотній, торговцям не може довіритися зі своїм страхом, а в нього, видно, були якісь непевні справи з Османом і комендант Авд-ага запідозрив його в чомусь.

Щоб не налякати її, я навмисне говорив манівцями, але вона майже не слухала мене, мовби їй обридли вже ті дурниці, що їх чинять чоловіки. Вона показала мені шовкову хустку, яку їй подарувала Махмутова дружина Паша, вишиту всередині і по краях дрібним узором із жовтих і голубих квіточок. Хіба це не краще від нашої метушні?

Вони міцно подружили, навіть більше: жити одна без одної не можуть. Якщо Тияна не йде на Вратникг Паша приходить до неї, і між ними негайно виникає розмова, почата вчора, щоб продовжитися завтра. Найчастіше вони говорять про дитину, яку носить Тияна під серцем, готують усе на сорочечки для неї, вгадують, буде хлопчик чи дівчинка, без кінця перебирають різні імена — з пісень, з історії, з життя, щоб наприкінці дня нарешті вибрати одне, звичайно найгірше, як вони й зроблять, коли народиться немовля, і потім нова людина все своє життя волочитиме його як нестерпний тягар чи глузливу насмішку. Паша живить своє нев'януче материнство (своїх дітей їй мало, вона шкодує, що не народила десятьох), а Тияна в цих радісних турботах забуває свої страхи й недобрі передчуття, серйозно заклопотана всілякими дрібницями, сповнена гордості й щастя.

Мене вона поволі забуває, відсуваючи набік, я вже не потрібний їй так, як раніше. Усю її увагу заполонило те живе, хоч ще ненароджене створіння, живіше від мене, важливіше від усього на світі. Що б вона не казала, я знаю: вона думає про нього. Коли мене запитує, чи є надія знайти роботу, вона питає заради нього. Якщо вона згадує батька, то це вже не той важкий сум, який лякав мене, а тільки жаль, що дід не побачить онука. І наша кімнатка вже не годиться — через нього, навесні треба буде пошукати щось краще, без тарганів, без духоти і