Фортеця - Міша Селимович
— Ось тобі крамниця, — ось будинок, приводь дружину, будемо жити разом.
— Краще в Неретву скочу, а сюди не повернуся.
— Почекай, доки зберу грошей.
— Не хочу чекати, бо ти ніколи не збереш грошей. Продай крамницю, продай будинок, навіщо вам такий, можете жити і в меншому.
— Отаке на старість, сину! Хіба не можеш почекати, коли помремо? Вже недовго залишилося.
— Не можу чекати, мені потрібні гроші.
— Ти розмовляв із матір'ю?
— Буду розмовляти з суддею, через суд візьму те, що мені належить. А матір заберу з собою до Мостара.
— Їй добре зі мною.
— Нікому з тобою не добре.
Осман криво всміхнувся, ощиривши зуби, і, гупаючи чобітьми, почав обстукувати сніг, щоб його почули в крамниці.
Я схопив Османа за руку, хотів стримати, але він висмикнув руку.
У крамниці стало тихо.
— Тільки, Османе, не згадуй, що ми підслухали їхню розмову.
Він зайшов усередину. Усе зіпсує, не змовчить? Махмут хоч і пришелепкуватий, але гордий. Навіть затаїв, що має сина, аби не розповідати про своє лихо з ним.
— Не перешкодили? — запитав Осман, дивлячись на юнака.
— Ні, нема чому перешкоджати!
Звичайно, ми не перешкодили. Ще ніколи допомога йому не приходила так вчасно.
І все-таки Махмут злякано відводив очі вбік.
— Хто це, Махмуте?
— Син.
— Гарний у тебе син.
Махмут збентежено дивився на нас, не знаючи, чи ми чули їхню суперечку.
Я поспішив заспокоїти його й звернути розмову на інше, бо Осман люто стукав зціпленим кулаком правої руки в долоню лівої, і легко могло статися, що його не задовольнить власна долоня.
— Зайшли провідати тебе.
— Дякую, — пробелькотів Махмут.
— І хочу сказати тобі про байрам, — додав Осман неприродно лагідно. — Мені жаль, що ми не змогли тоді побачитися. Я, хай Ахмет скаже, мав стільки роботи, що голови ніколи було підвести.
— Знаю, він розповідав мені.
Юнак обернувся до батька:
— Я йду вже.
Іду вже, але ми ще зустрінемося або ти почуєш скоро.
У його словах звучала погроза!
І вийшов, навіть не глянувши на нас. Ми не справили на нього хтозна-якого враження, а може, він взагалі скинув нас із рахунку, як тільки почув, що ми Махмутові друзі. Мені було жаль Махмута, але я не засуджував і юнака, бо його життєвий шлях був не гладкий.
Махмут поспішив виправдати синову непристойну поведінку:
— Одружується, то й голова йому йде обертом. Ми щойно вели мову про те, щоб продати крамницю, а він купить собі що-небудь у Мостарі.
О муко батьківська!
— Продавай! — рішуче промовив Осман.
— Та не знаю, і продати не легко. Коли продаєш, усе дешеве, коли купуєш, усе дороге. І якось мені жаль, ото прийду сюди, сяду, і здається мені, що й справді я зайнятий якимось ділом.
Осман раптом щось пригадав:
— А чого ти сидиш у цій порожній крамниці і сам себе дуриш, ніби робиш якесь діло? Чому, справді, тобі не взятися за роботу?
— Літа не ті, Османе. Що я можу робити?
— Знаєш гамазей Шех-аги, де ми збіжжя тримаємо? Зумів би ти записати, скільки мішків зерна прийняв?
— Чом би не зумів!
— У такому разі, купуй жаровню і приходь по ключі! Дідо іде, відкриває свою крамницю.
Махмут проковтнув слину, і борлак на його тонкій шиї довго опускався вниз, глянув на мене, щоб запитати поглядом, чи не жартуємо з ним, рушив до Османа й зупинився, зовсім розгублений.
Чи не закотить він очі під лоба? Чи не замахає руками? Чи не впаде?
Але ні! Махмут гідно тримається. Схвильований, але тримається!
І я схвильований. Що це сталося з Османом?
— Якщо не жартуєш, — сказав Махмут тремтячим голосом, намагаючись приховати своє збудження, — якщо справді не жартуєш… Я погоджуюся, звичайно. Ще б пак! Якщо не жартуєш… І не знаю, як тобі й дякувати!
— Чого б я мав жартувати, і за що ти маєш мені дякувати? Я ж тебе не верховним суддею ставлю. А цю крамницю продай!
— Продам. Піду скажу дружині. Продам. Негайно! А будинок? І будинок продати?
Він уже втрачав голову.
— Навіщо тобі продавати будинок?
— Великий, для чого мені такий? Досить було б і меншого.
— А коли до тебе перебереться син з невісткою? Буде вам тісно в малому будинку.
— Ти маєш рацію! Справді, буде тісно.
Поверталися ми через ринок мовчки. Осман усе крутив головою, мовби ще дивувався й досадував. Я сказав йому те, що думав:
— Не сподівався я від тебе такого. Ти мені здавався іншим.
— Розсердив мене той осел.
— Я боявся, що ти відлупцюєш його.
— Мало бракувало до цього. Залишалося або відлупцювати, або вчинити якусь дурницю.
— Ніякої дурниці ти не вчинив.
— Ба, ще й яку! Побачиш, який розгардіяш влаштує Махмут у гамазеї, він же ні до якого діла не здатний.
— Не давай йому грошей у руки, — промовив я неохоче, але чесно і щодо нього, і щодо Махмута.
— Отак ти про свого приятеля?
— Краще не спокушати людину. Нагода створює злодія.
Осман засміявся. Він, мабуть, лікується сміхом.
— І злодій створює нагоду. Спокуси йому, звичайно, не минути. І він піддасться їй. Грошей у нього не буде, за все я сам плачу. Але з кожного мішка він надбере пригорщу-дві, і йому вистачить. Так і Дідо робив і ось відкрив свою крамницю. І кожен так буде робити, хоч і святого постав. Зрештою, це не страшно. Кожен добрий торговець заздалегідь ураховує збитки, беручи до уваги цю людську слабість. Було б розумно, якби ми в усьому в житті наперед ураховували збитки. Знаєш, що так має бути, і спокійний, не злишся.
Так я вперше побачив, що і в Османа є слабкі місця. І вперше Осман помилився в Махмутові.
З гамазею Махмут створив собі ціле царство.
Побілений вапном, прибраний, провітрений, гамазей став привабливіший і світліший, а кімнатка, у якій він сидів, перетворилася на ошатне житло. Посередині — жаровня з палаючим жаром, під стіною — гарний диван, підлога — вимита, стіни — білі, Махмут — веселий.
— Затишно в тебе, — сказав я те, що Махмутові, безперечно, хотілося почути.
— А було тут непривітно.
— Вірю.
— Коли я вперше прийшов сюди, то ледь не блював: брудно, темно, запущено, гидко через поріг переступити, не кажу