На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Панцьо турботливо відповів:
— У вас інша гноївка, у кожного своя.
— Що це ще за гноївка? — роздратувався Матарга, — хто ж у нас п’є гноївку?
Цвилинюк заспокоював:
— Залиште, Матарго, наш паночок глибоко-вчений, це не та гноївка, ця з книжок.
Панцьо знову відкрив рота.
— У вас та, якою вас попи поять, але зараз вже ллється нова, нова…
Старий Кочерган з усмішкою примирював:
— Не журіться, йде сонце, весна, всяка гноївка усякне, та й гаразд.
Матарга обурювався на Панця:
— Дим, дим, і не соромно вам родовитих ґаздів морочити за те, що вас прийняли, як свого? Не слухайте його, люди, це все від заздрощів.
Панцьо, щоб заткнути того остаточно, нетерпляче випалив:
— Знаєте, що над головою? Про конституцію ви чули? Фігу! Буде вам орднунґ, бутин і конституція.
— Ну власне, — попросив зовсім не переляканий Цвилинюк, — конституція, весь час про це говорять, ану розкажіть нам, паночку.
— Я не чув, але розкажіть, — попросив також Мандат.
Обоє, Панцьо і Матарга, замахали активно руками. Матарга встав і закричав:
— Інший теж латає горщики і нікого за це не кусає.
Панцьо скочив до нього, стали обоє, молодий велетень і старий покруч, немов хотіли накинутись один на одного. Матарга ричав:
— Якби тут був справжній орднунґ, то старця взяли б за ноги і — за потік.
— Сідайте, Матарго, так то не важко, — наказав Фока. — А ви, Панцьо, це від біди плетете. Скажіть просто, хто, хто нам що зробить? За що? За яким правом?
— Той, що скрізь, — гавкав Панцьо зверху на вухо Фоці, — і за таким правом, за яким мені ліщиною кокості відбивали.
Фока відганяв рукою крик від вуха, як настирливу муху:
— Аде ж це вже минуло, вже інші часи.
Панцьо лютував далі:
— Час завжди однаковий, просто ви, ґаздо, надто молодий, ще не знаєте, що там, де надто добре, там відразу ж повинно стати якнайгірше.
Цвилинюк підняв пальця, тримав довго, поки всі не почали слухати, і бовтав:
— Ви не знаєтеся на панах. А я, гайдуковий син, коло них від дитини. Наш паночок спеціалізується на головній панській мудрості, такої, що при роботі нікому ніколи навіть не присниться, хоч би й ліз на стіну чи хоч би тріснув, не проковтне її, відразу ж виригає.
— Чому ж не проковтне? — поцікавився Мандат.
— Бо це для панської голови, для іншої форми.
— Якої форми?
— Як у гончарного майстра для позакручуваної форми — потрібна глина, м’якенька, як лайно. І така ж сама мудрість.
— Яка там мудрість? — скривився недбало Фока.
І Цвилинюк скривився від заклопотаності, підвівся, підійшов до ватри, знову підняв палець і промовив розважно:
— Сонце опівночі, північ у полудні, мороз на святого Петра, свято в робочий день, а робота у найбільше свято. Ось це і є панська мудрість!
— Але ж пани горщиків не латають, у латках не ходять, — вирвався хтось з глибини колиби.
Цвилинюк ще більше скривився:
— Цього не можна знати, буває такий, що пішов по жебрах, але ніщо йому не помогло, бо пан, на віки пан.
Замовкли знеохочені, той чи інший стукав пальцем в чоло, а інший знову прошепотів з кута:
— Орднунґ.
І вся колиба вибухнула бурхливим сміхом. Панцьо сів на підстилку у своєму кутку, махав рукою все слабше, все сумніше.
Ліс подав голос
З туманів вставав світ, сповнений голосами. Із сонного ранку вилущувався золотий весняний полудень, свіжий, навіть п’янкий, як нескінченний світанок. Зі старо-молодої пам’яті, придавленої зимовим саваном, виривати те, що давнє, на що немає жодного живого свідка, ані видимого знаку, — це завжди боротьба зі сном. Той, хто бореться, вже прокидається, але все ще затягує яву до мари, навіть снить про те, що вже прокинувся, що встав, а все западає в імлу, спить і далі. Сонним оком бачить чіткий досвітанковий сон, а тим, яке прокидається, лиш вхопить яву, то відразу ж занурює її в сон.
Було? зовсім не було? Буде?
Джміль, який вилуплюється весною у лісі з чорної землі, відразу дзижчить, рухається, вибирається зі шпарини, відразу лахматий і теплий, як старий джміль, як перший джміль від створення виду. Так і лісова весна виринає відразу, як стара весна від початків світу і невпинно бринить. Вночі шепотом-булькотінням вод, плавними голосами жаб, ґлю-ґлю-ґлю, хе-хе-хе, аж поки спливуть у протяжному громі — го-го-го. Вдень голоси скачуть і танцюють. Зранку розмерзаються калюжі, то бризнуть, то хлюпнуть, то сикнуть висихаючи, і засинають із щораз тихішим сичанням. На все сухішому болоті вибуяли бур’яни, що увінчують його жовтими і синіми мітлами. Із болота, яке висихає, дзижчать рої мушні. З самого світанку, з туманів вириваються дикі гуси, які тягнуться на північ до Дністра. Перекликаються, остерігають: ґе-ґеди, звідситуди. Ще вище над ними повітря монотонно розтинають зажурені журавлі: жур-журу, кру-куру, клю-клюру. Та найглибше у небесних просторах, мабуть, чутні тільки з пущі, плавають дикі лебеді, постогнуючи затихаючим відгомоном глибинного дзвону: ґломб-ґломб, пронд-пронд, льонд-льонд. Із задоволенням ганяються за мушвою внизу веселі дрозди: сьвіт-сьвіт, світ-хист, хиць-хвиць, сиць-жиць, хвить-сить, фіть-фіть, цить. Дрозди слухають голоси терпляче, викликають вперто: олей-олей, поволі, доволі, хто що волить. І насміхаючись з усіх, солодко кепкують: «долі-долі, недолі, болі-болі, не-болі, нехай болить, хто що волить». І тут батіг пущовий як свисне, яструб і яструбиця перекликаються з далекого яру, з мисливських позицій: бий-бий! пий-пий! Затихне все вгорі й унизу, лише води і баюри не зважають, тільки мушня затріумфує і загуде, а пробуджена тишею жаба крикне іншій жабі: «ва-ква-квак». Та яструби рвуться вгору не для того, щоб бити крилаті армії чи пити кров. Весною вони шукають інших джерел, вище, щораз вище. Летять на свої бенкети для парування, вже затоплені, вже невидимі, вже жодне око з пущі їх не досягне, жодне вухо не почує. І знову гасають лісові звуки. Скачуть також всі відблиски — з вод, з потоків, з болотних гортаней. На висохлих берегах флєґи заблистіли синьо-жовті краплини, наче впали з неба — це панцирні жучки-ґудзулі. Гад, що вигрівається на межі болота і суші, раз-по-раз мигне масно і зникне. Світиться і скаче до очей відблисками також і мох, що наново роззеленівся, він загортає болото, стискає його, заливає зеленню. Не здивується ліс, коли синьо-жовтий жучок захихотить різким дзижчанням, коли масний гад свисне хитро, а причаєний мох цяпне сухим смішком перемоги над болотом. Свобода голосу, старо-молодий світ перестав бути німим.
Лісу вже не було, по-іншому, ніж щороку, його осиротілих дітей толочила весна. Вночі по безлісих пустирищах ганяли молоді задихані вітри, які щойно