Ім'я рози - Умберто Еко

жінка гіркіша від смерті, що її серце — тенета й петлі, а її руки — пута. А інші називали її посудиною диявола. Це ми з'ясували, любий Адсо, але я не можу повірити, що Бог захотів дати створеному світові таку нікчемну істоту, не обдарувавши її якоюсь чеснотою. І не можу не замислитися над тим фактом, що Він надав їй чимало привілеїв і переваг, серед яких виділяються три. Адже сотворив Він чоловіка у сім мерзеннім світі з болота, а жінку сотворив пізніше, у раю і з шляхетного людського матеріалу. І сотворив її не з ніг чи нутрощів Адамового тіла, а з ребра. По-друге, Господь, бувши всемогутнім, міг би якимсь чудесним чином воплотитися прямо в чоловіка, а натомість Він вирішив замешкати в утробі білоглови, а це знак, що не така вже вона й нікчемна. І після воскресення Він явився саме жінці. А врешті, у царстві небеснім жоден чоловік не буде царем, але царицею буде жінка, яка ніколи не грішила. Отже, якщо Господь з такою увагою ставився до самої Єви і до її доньок, то чи справді осуду гідне те, що й нас приваблює краса і шляхетність сеї статі? Це значить, Адсо, що ти, звичайно, не повинен більше цього робити, одначе той факт, що ти уліг спокусі, не такий вже й ганебний. З другого боку, якщо чернець принаймні раз у своєму житті досвідчить тілесну пристрасть, то потім буде поблажливим і виявлятиме розуміння до грішників, яких має розрадити і потішити… отож, любий Адсо, не гоже бажати, аби щось подібне сталося, але й каратися надто не варто, якщо воно таки з тобою приключилося. Тому іди з Богом і закінчимо з цим. А щоб ти не думав забагато про те, що краще забути, якщо змога… — і мені здалося, що тут його голос затремтів, немов від якогось внутрішнього зворушення, — поміркуймо, що ж мають значити події цієї ночі. Хто ся дівчина і з ким вона тут стрічалася?»

«Цього я не знаю, я не бачив чоловіка, що був тут з нею», — мовив я.

«Гаразд, але з багатьох безсумнівних прикмет можна виснувати, хто він. Насамперед, він був старий і бридкий, такому дівчина віддається неохоче, особливо коли вона така вродлива, як ти кажеш, — хоча мені здається, любе моє цуценятко, що будь-який харч здався б тобі апетитним».

«Чому старий і бридкий?»

«Бо дівчина прийшла до нього не з кохання, а заради купки тельбухів. Нема сумніву, що то була дівчина з селища, і вона, мабуть, не вперше віддається якомусь розпусному ченцеві з нужди, отримуючи у винагороду якусь поживу для себе і своєї родини».

«Блудниця!» — жахнувшись, мовив я.

«Убога селянка, Адсо. З братами-сестрами, яких треба прогодувати. Яка, коли є змога, віддалася б з кохання, а не задля вигоди. Що вона й зробила нині. Адже ти казав, що вона назвала тебе молодим і гарним, тому задарма, з кохання до тебе вона дала тобі те, що іншим дала б за коров'яче серце і шматок легенів. І так запишалася цим безкорисливим даром, який вона піднесла тобі, так ним окрилилася, що втекла, не взявши нічого взамін. Саме тому я мислю собі, що той чоловік, з яким вона тебе порівняла, не був ні молодим, ані гарним».

Зізнаюсь, що, попри все своє палке каяття, я відчув, що пояснення це сповнює мене солодкими гордощами, але промовчав і далі слухав учителя.

«Цей бридкий дідуган, очевидно, займається тут чимось таким, що дає йому змогу бувати у селищі й спілкуватися з селищанами. Він, мабуть, знає, як можна привести когось в обитель і вивести його звідси, йому відомо, що в кухні є ці тельбухи (а завтра, ймовірно, почуєш, що двері забули замкнути, тому забіг собака і зжер їх). І насамкінець, йому, очевидно, властиве певне почуття ощадливості і зацікавленість у тому, щоб щоцінніший харч не виносився з кухні, інакше він дав би їй шматок полядвиці або якусь іншу, смачнішу частину. Тепер ти бачиш, що образ нашого невідомця вимальовується дуже чітко і що всі ці прикмети, або акцидантельні ознаки, збігаються в субстанції, яку я не побоюся визначити як нашого келаря, Ремиґія з Вараґіни. А якщо не він, то наш таємничий Сальватор. Який, зрештою, сам з цих країв, тому добре вміє порозумітися з місцевим людом і знає, як умовити дівчину зробити те, що вона б таки зробила, якби не нагодився ти».

«Так воно і є, - мовив я переконано, — але що нам зараз дає те, що ми це знаємо?»

«Нічого. І все, — мовив Вільям. — Ця історія може мати щось спільне зі злочинами, якими ми займаємося, але може й не мати. З другого боку, якщо келар був дольчиніянином, ця історія стає зрозумілою, і навпаки. І, врешті, тепер ми знаємо, що вночі по обителі крутиться всякий люд і вершиться не одна пригода. Хтозна, чи наш келар або Сальватор, які так невимушено вештаються тут у темряві, не знають чого більшого, ніж те, що говорять».

«Але хіба вони зізнаються в цьому?»

«Якщо ми будемо з ними надто м'якосердими, то не зізнаються. Але якщо нам справді треба буде щось дізнатися, ми маємо спосіб розв'язати їм язика. Іншими словами, якщо буде така потреба, келар з Сальватором наші, і Бог простить нам ці крайнощі, як прощає чимало іншого», — сказав він і лукаво зиркнув на мене, а мені не стало духу висловити свої сумніви щодо законності цих його намірів.

«А тепер треба йти спати, до полуношниці залишилась всього година. Але, бідолашний Адсо, я бачу, ти далі схвильований, далі переляканий своїм гріхом… Ніщо так не умиротворяє душу, як гарна молитва у церкві. Я тобі відпустив гріхи, але хто його знає. Піди попрохай підтвердження у Господа». І він дав мені гарного потиличника — чи то як доказ батьківської і чоловічої прихильності, чи то як поблажливу покару. А може (як грішним ділом подумалось мені в ту хвилину), через щось на кшталт добротливих заздрощів людини, спраглої нових, яскравих пережиттів.

Ми вирушили до церкви, вийшовши нашим звичним шляхом, який я подолав поспіхом, заплющивши очі, бо всі ці кістяки надто очевидно нагадували мені в ту ніч, що й я теж — порох, і показували, якими нерозважливими були гордощі моєї плоті.

Увійшовши в наву, ми побачили якусь тінь перед головним вівтарем. Я думав, що то все ще Убертин. А натомість то був Алінард, який не відразу нас упізнав. Він сказав, що йому не