Червоне і чорне - Стендаль
Якби він лише міг, то зараз же викликав би його на дуель. Його спиняло лише одне: як знайти секунданта в цьому безмежному Парижі? В нього не було жодного друга. Жюльєн був зав'язав кілька знайомств, але всі його знайомі один по одному через кілька тижнів віддалялись від нього. «Я не товариська людина, — подумав він, — і за це тепер жорстоко покараний». Нарешті йому спало на думку відшукати відставного лейтенанта 96-го полку Льєвена сіромаху, з яким він часто фехтував. Жюльєн щиро йому розповів про все.
— Я охоче буду вашим секундантом, — сказав Льє-вен, — але з одною умовою: якщо ви не пораните свого супротивника, ви тут же негайно будете битися зі мною.
— Згода, — відповів Жюльєн, захоплено потискаючи йому руку. І вони вирушили шукати пана Ш. де Бовуазі в Сен-Жерменському передмісті, за адресою, надрукованою на візитних картках.
Була сьома година ранку, Тільки тоді, коли вони увійшли в будинок і Жюльєн наказав доповісти про себе, йому спало на думку, що це ж, можливо, той самий юнак, родич пані де Реналь, що служив колись при посольстві чи то в Римі, чи то в Неаполі і що дав рекомендаційного листа співакові Джеронімо.
Жюльєн передав поважному лакеєві, разом з своєю карткою, одну з тих, що були кинуті йому вчора. їх змусили чекати — його і секунданта — не менш як три чверті години. Нарешті їх привели в розкішні покої, вишукано обставлені. їх зустрів високий юнак, причепурений, як лялька. Риси його обличчя являли всю довершеність і всю незначність грецької вроди. Його надзвичайно вузька голова увінчувалась пірамідою прекрасного білявого волосся, завитого надзвичайно старанно, волосинка до волосинки. «Клятий фертик примусив нас чекати, щоб отак завитись», — подумав лейтенант 96-го полку. Барвистий халат, ранкові панталони, все, аж до гаптованих черевиків, було бездоганне і свідчило про пильну увагу господаря до свого туалету. Його шляхетне й пусте обличчя відбивало думки пристойні, але які з'являються не часто: ідеал дипломата на зразок Меттерніха. Наполеон теж неполюбляв мислячих офіцерів у своєму оточенні.
Жюльєн, якому лейтенант 96-го полку встиг пояснити, що це нова образа — примусити їх так довго чекати після того, як вчора так грубо кинуто йому в обличчя візитні картки, з рішучим виглядом увійшов у кімнату пана де Бовуазі. Він мав намір триматися визивно, але разом з тим не хотів порушувати правил хорошого тону.
Проте він був настільки вражений лагідними манерами пана де Бовуазі, його стриманим, поважним і самовдоволеним виглядом, витонченими розкошами обстановки, що в нього враз пропало бажання бути зухвалим. Це була зовсім не та людина, з якою він мав сутичку напередодні. Він так остовпів, побачивши перед собою цього елегантного юнака замість грубого чолов'яги, якого шукав, що не міг вимовити й слова. Він простяг одну з тих карток, які йому кинули вчора.
— Це справді моє ім'я, — сказав молодий дипломат, в якого чорний костюм Жюльєна — о сьомій годині ранку! — не викликав особливої поваги до відвідувача. — Але, слово честі, я не розумію…
Якийсь особливий відтінок, з яким він вимовив ці останні слова, знову розлютив Жюльєна.
— Я прийшов, щоб битися з вами, пане. — І Жюльєн коротко виклав йому всю справу.
Пан Шарль де Вовуазі після уважного огляду залишився загалом задоволений кроєм Жюльєнового чорного костюма. «Це від Штауба, цілком ясно, — думав він, поки той говорив. — Жилет пошито з великим смаком і чоботи непогані, але з другого боку — чорний костюм зранку!.. Це, певне, для того, щоб не бути мішенню для кулі», — вирішив нарешті де Бовуазі.
Тільки-но він знайшов це пояснення, як став надзвичайно чемним і поводився з Жюльєном майже як рівня. Розмова тривала довго, справа була делікатна, але зрештою Жюльєн не міг заперечувати проти очевидності. Цей юнак з бездоганними манерами, що був перед ним, не мав нічого спільного з тим грубим суб'єктом, який образив його вчора.
Жюльєнові дуже не хотілось піти ні з чим: він затягав розмову. Він спостерігав самовдоволене обличчя кавалера де Бовуазі, — цим титулом той назвав себе сам образившись, що Жюльєн звертався до нього просто «добродію».
Жюльєн милувався його серйозністю з легким відтінком чванливості, яка, однак, не покидала його й на хвилину. Жюльєна дивувала його чудна звичка повертати язиком, вимовляючи слова… Та, зрештою, в усьому цьому не було й найменшої підстави для сварки.
Молодий дипломат з надзвичайною чемністю висловив готовність битись, але відставний лейтенант 96-го полку, що вже годину сидів, розставивши ноги, впершись руками в боки й відставивши лікті, заявив, що його друг, пан Сорель, зовсім не схильний сваритися з людиною на німецький лад тільки тому, що хтось викрав її візитні картки.
Жюльєн вийшов з дому кавалера де Бовуазі в дуже поганому настрої. Перед ганком стояла карета. Жульєн випадково глянув на кучера і впізнав у ньому свого вчорашнього кривдника.
В одну мить він схопив його за полу довгого каптана, скинув з козел і осипав ударами батога. Два лакеї кинулись рятувати свого товариша; на Жюльєна посипались удари кулаків; але він вихопив один із своїх пістолетів і став стріляти в них; вони втекли. Все це сталося за якусь хвилину.
Шевальє де Бовуазі, спускаючись сходами вниз з забавною поважністю, повторював тоном вельможі: «Що таке? Що таке?» Йому, видно, кортіло довідатись, що трапилось, але його престиж дипломата не дозволяв цього виявити. Коли він дізнався, в чім справа, урочиста поважність на його обличчі змінилась виразом насмішкуватої байдужості, що ніколи не повинна покидати дипломата.
Лейтенант 96-го полку зрозумів, що панові де Бовуазі самому захотілося битись але він вирішив теж удатись до дипломатії, щоб залишити за своїм приятелем ініціативу.
— Ну, тепер, — скрикнув він, — є підстава для дуелі!
— Цілком достатня, я гадаю, — відповів дипломат. — Вигнати геть цього негідника, — сказав він своїм лакеям, — хай на його місце сяде хтось інший.
Відчинили дверцята: кавалер неодмінно хотів вшанувати Жюльєна і його секунданта, провізши їх у своїй кареті. Заїхали за одним з приятелів пана де Бовуазі, який знав зручне для дуелі місце. Дорогою вони дуже мило розмовляли. Тільки дипломат мав досить дивний вигляд у своєму халаті.
«Хоч це й вельми знатні пани, — думав Жюльєн, — але вони зовсім не такі дурні, як
