Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Репетюк зсунув брови, поправив пенсне і заявив, що інший звільнений з гімназії, Парчевський, вже пішов на війну. Крім того, от він, Репетюк, також думає податися… до флоту.

— Парчевського я знаю. Пустяшний хлопець! — відказав наш співрозмовець. — Але я, сказати б, не про те…

Він не пояснив, про що ж саме він. Помовчавши якийсь час, він попросив у Репетюка цигарку і, закуривши, зібрався рушати.

— Ну, я пішов. Всі вони такі, що ротмістри, що директори гімназій. Воювати, конєшно, не їм приходиться…

З цими словами парубок зник по другий бік насипу.

Ми стояли, не знаючи, що нам робити. Нікуди не хотілося йти. Грачівського поховано. Мова невідомого парубка була чудна й незрозуміла.

— Хлопці! — запитав раптом Зілов. — Чи не здалося вам, що отой хлопець, кочегар, так говорить, немовби він проти війни?

Як завжди, Зілову ніхто нічого не відказав…

Смерть Грачівського вичерпала всю справу з злочином Кульчицького. І злочин, і товариську впертість гімназистів, і самий погром гімназії враз забуто. Гімназію не закрито, всі інші репресії припинено, навіть знято всі не відбуті ще безобіди. Директор та інспектор на якийсь час зробилися лагідні й доброзичливі. Репетюк, зустрінутий о пів На восьму на вулиці з цигаркою, був відпущений всього з невеличкою нотацією.

Імена Малафеева, Сосіонова та Цигаикова — збіглих гімназистів інших прифронтових гімназій, що вже дістали «Георгіїв»[184] за особисту хоробрість, — тепер не сходили з наших вуст. Ми пишалися нашими колегами і заздрили їм. Нам було соромно, що ми сидимо тут, а не йдемо, подібно до них, на фронт Для подвигу і геройства. Васька Жайворонок, який після своєї невдалої втечі зробився похмурий, вперто запевняв пас, що він, будьте певні, втече вдруге, і, будьте певні, на цей раз його вже не повернуть.

Зілов і Воропаєв на це мовчали. В них, здається, охолов запал до фронтових пригод.

Одного ранку була лекція історії. Ми любили лекції історії не так за самий предмет, як за його викладача. Історію викладав нам молодий, що тільки цього року закінчив університет, учитель. Він ще не звик почувати себе педагогом, соромився своєї влади над нами, не знав, як йому триматися, і через те був у цілковитій підлеглості нам. Інспектора та директора він боявся ще дужче за нас. Нам це надзвичайно імпонувало. Пізніше ми довідались, що в білому білеті[185] Аркадія Петровича були якісь непорозуміння і це було основною причиною його страху перед начальством.

Сьогодні на лекцію Аркадій Петрович з'явився збуджений і схвильований. Він ішов шпарко, маяв полами сюртука, загрібав ногами й розмахував журналом. Така була його звичайна манера ходити. Але сьогодні всі його рухи були особливо рвучкі й нестримні.

Ввійшовши до класу, він жбурнув журнал на вікно і забігав між дошкою й кафедрою, потираючи свою лису, як пень, дарма що всього двадцятип'ятирічну, голову.

— Друзі! — проголосив він. — Ми з вами культуртрегери![186] Правда, вам ще далеченько до культуртрегерства, але ви — майбутні культуртрегери! Воропаєв! — перебивав він собі самому за виробленою вже учительською звичкою. — Поясніть, що таке культуртрегери! Культуртрегери, — негайно ж, не чекаючи, поки Воропаєв зведеться, випростається й розкриє рота для відповіді, відповідав він сам собі, цілком певний, що це говорить зовсім і не він, а якраз Воропаєв, — культуртрегери — це люди освічені, які озброєні широкими гуманітарними, а також прикладними знаннями, і які цю освіту і знання поширюють серед цілого загалу. Ми повинні віддати на служіння фронтові, компатріотам, що борються за нашу вітчизну, свої знання й умілості духовного порядку. Жайворонок! Скажіть, які такі знання та умілості ми причисляємо до знань та умілостей духовного порядку?

Словом, діло було таке. Аркадій Петрович придумав утворити щось подібне до «гімназичного театру», яким би ми обслуговували маршові батальйони, що простують на фронт, та ранених, які вертають з фронту або лежать у численних вже госпіталях нашого міста. Аркадій Петрович пропонував, не гаючи й хвилини, вияснити, хто бажає і хто може взяти в цьому ділі участь.

Бажали, звичайно, всі. Ідея Аркадія Петровича нас захопила надзвичайно. Оце діло, так діло! Нарешті й ми допоможемо фронтові справжнім прекрасним ділом. Крім того, ми ж будемо «артистами»!

Чорт забирай! Невже ж таки й ми потрапимо вільно до театру, і не тільки в ролі прихованих, переодягнутих глядачів, а самих акторів, цих таємних і незвичайних людей з таким надзвичайним, загадковим і привабним життям?

В самий розпал підведення артистичних балансів раптом звівся Воропаєв і попросив собі слова.

— Аркадію Петровичу, — сказав він. — А як же буде з жіночими ролями? Невже жінок гратимемо теж ми? Це ж не цікаво, Аркадію Петровичу…

Дійсно, це було нецікаво. Ми всі пам'ятали, як років два тому на річному гімназичному вечорі була виставлена силами учнів старших класів якась дія з комедії Гоголя «Ревізор», і Ганну Андріївну та Марію Антонівну грали гімназисти шостого класу Раківський і Пухінсон. Дарма, що були вони справді зовнішності дещо жіночої, це було все ж таки зовсім не цікаво.