Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Отже, відповідати за неслухняність цілого класу, що покривав злочин одного провинця, мали особи найбільш беззахисні, які не мають ні чиновних батьків, ні впливових дядьків, що поклопоталися б за їхню долю. Відповідати мають «кухарчині діти». Оті самі славнозвісні кухарчині діти!

Від річних ста карбованців за право навчання їх звільнювано ніяк не з добросердості гімназичного начальства. Їх звільнювано виключно коштом заходів і самодіяльності самої учнівської й батьківської корпорації. Кошти здобували від благодійних літературно-вокально-музичних вечірок, балів та базарів.

Удар по «кухарчиних дітях» в нашій, відносно демократичній своїм складом учнів, гімназії — це був удар такий сильний, що від нього достеменно затремтіли ми всі. І Ми зрозуміли, що нам справді оголошено війну.

Війна!

Це огидне слово прийшло невідомо звідки. Трудно було б встановити, хто перший його сказав. Але, народившись, воно облетіло всі класи, цілу гімназію.

Це був останній день нашого перебування у своєму будинку. Завтра ми вже мали йти на другу зміну — від другої до шостої — до будинку жіночої гімназії.

Директор зробив свій останній обхід з цим жахливим повідомленням про незвільнення від платні за право навчання після останньої, п'ятої, лекції. Тепер нам зоставалося ще відсидіти дві години щоденного від учора безобіду. Тільки директор зник по сходах до першого поверху, ми висипали всі в коридор. Ми були приголомшені.

Нехай дві години щоденного безобіду. Це можна стерпіти хоч цілий рік. Нехай касуються дозволи на відвідування театрів і кіно. Без цього можна прожити. Нехай також нас ганьблять скороченням вечірніх годин з сьомої до шостої. Нехай звільнятимуть кожного, хто матиме більше ніж три двійки. Нехай не відпускають нас на різдво. Нехай що завгодно. Але ж не звільнити від платні за навчання, це вже зовсім інше! Цього стерпіти неможливо. Після цього і все інше, всі інші репресії — і ті дві години безобіду, і заборона театрів, і скорочення вечірніх годин, і загрози вигнання за неуспішність, і невиїзд на різдво — тоді все це також стає нестерпне, незносне, неможливе. Ми повинні цього не припустити!

Розбурхані, ми висипали в коридор. Нас було сто двадцять, і від цього було легше. Сто двадцять — це ж сила народу! За такою силою почуваєш і себе самого сильніше. Ми поглядали один на одного, перегукувалися і почували, як заляканість наша зникає, як обурення наше росте. Так родиться зухвалість, безоглядність одчаю.

Саме тоді й народилося це слово.

Насамперед з грімливим ляскотом покотилися додолу, на лунку кахляну підлогу, бляшані баки з-під кип'яченої води. Звук був гучний, дошкульний і дражливий. Тоді загуркотіли перекинуті класні дошки й кафедри. Це було без вищання бляхи, але ще грімливіше, ще гучніше, ще завзятіше! В унісон цьому вже треба було кричати на гвалт, лементувати, як сп'янілому, репетувати, як зарізаному. І ми закричали, залементували, зарепетували. В убиральні хтось відкрив крани. Вода залила підлогу убиральні, перелилася через поріг і потекла по кахляній підлозі між двох стін коридора, як між високих берегів.

Співи, подібні до звірячого реву, рев, подібний до співів, вигуки, пищання, зойки, гвалт і прокльони — все це злилося в один суцільний ґвалт і розгардіяш. Із свистом і репетом, по кісточки у воді, ми кинулися геть до сходів униз.

Поки ми збігали по сходах униз, вода допливла вже коридором до площадки сходів на другому поверсі. На мить потік немовби спинився й застиг на ребрі. Але вода прибувала, її рівень піднімався, водяна межа на прузі немов росла, розбухала й напиналася. І враз, переломившися через край площадки, тонкою і прозорою широкою пеленою водопаду перелилася вниз, на перший поверх.

— Ніагара![174] — зустрів водопад вибух божевільного запаморочення.

Але напруга першого перелину відразу спала і суцільна пелена водопаду зразу ж розбилася на безліч окремих тоненьких струмків. Вони задзюрчали простісінько на гіпсові голови двох класиків унизу.

— Рятуйте! Пушкіна й Гоголя потопили!

З реготом, вереском і свистом ми вибігли надвір. Назустріч нам з різних кінців гімназичного двору бігли сполошені гімназичні сторожі й двірники.

Одно з вікон другого поверху було навстіж розчинене. На підвіконні на цілий свій велетенський зріст стояв інспектор. Його писклявий голос загрозливо розтинав повітря.

— Назад! Стойте! Все видел! Всех записал! Назад!

Насунувши на лоби кашкети і встромивши голови між плечі, ми перебігали двір, палісадник, вулицю і зникали за рогом…

Одбігши кроків сто, ми нарешті спинились. Груди наші поривно здіймалися, серця скажено колотилися, дихання вилітало з хрипом і присвистом. Ми були бліді, і очі наші перелякано ширилися. Бойовий запал вже зник. Де поділися одчайдушне піднесення й захват юнацької непокори? Ми були перелякані, нещасні й жалюгідні. Невже-таки все це і справді було? Невже цьому правда, що оце ми погромили класи та затопили гімназію водою? Як же це сталося? Як ми могли наважитися на таке? Ми поглядали один на одного роз