Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Із сіней вийшла Докія, стала на порозі і тихо покликала:

— Дмитре, де ти?

— Чого, мамо? — вийшов із темряви і зупинився навпроти матері.

— Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дівчина. Бережи її, як життя своє, — торкнулася вогкими губами, що пахли горілкою, синових уст.

Поволі, навпомацки знаходить клямку і входить у ліву половину хати.

Біля скрині стоїть Югина. На ній по-жіночому пов'язана хустка, і тому вся її постать стала наче більшою, а обличчя старшим. В потемнілих очах мерехтять чи то дві краплинки світла, чи то дві сльозинки.

— Натомило весілля тебе? — заслоняє спиною світло лампи і тепер яскраво бачить, що вії дівчини підмивають сльози.

— Натомило, — долітає ледве чутний шепіт і зливається з зітханням.

Він розуміє, що дівчина от-от може охопити руками голову і заплакати. Жаліючи її, одводить погляд убік.

— Лягай, дорога.

Йому зараз хогілося поговорити по щирості з нею, попросиги пробачення і знайти хоч малу розраду. Навіть ледве не вирвалось: «Що ж, не осуди. Так нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, і нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На світі немає такого, хто б міг би так тебе полюбити».

Але подумав, що дівчина не зрозуміє його і визнання окропить сльозами, а їх найбільше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою знаходить м'яку косу, що віє зіллям і осіннім дощем.

Дрібна холодна дрож б'є усе його міцне тіло. Прокидалась і знову гасла надія: «А що коли серце Югини вже лине назустріч мені? Не могло ж воно бути камінним».

LІІІ

Осіннього надвечір'я повертався Варивон з поля. На возі поруч з ним сидів Іван Тимофійович, позаду них легко дудоніли і на вибоях підскакували вгору залізні борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогодні половину горбка засіяли пшеницею і житом. І хоча по долині ходили Данько і Денисенко, а Варчук навіть до сіячів підійшов, та взяти созівців у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхні дії. Та ще й до того в окружній газеті з'явився їдкий фейлетон, і куркулі тепер потерпали: от-от наїде суд.

На шляху, врівень із небесним надвечірнім поясом, самотньо йшла до села жіноча постать. Небавом, пустивши тюпцем коні, Варивон впізнав, що це була Василина, дочка полісовщика, який жив у лісовому закуті біля глибокого і навіть у жнива холодного ставка.

Давно колись працьовитий Мирон Підіпригора загатив греблею вузький виїмчастий яр, на дні якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала підніматися, затоплювати чіпке плетиво димчастої ожини та густі чагарники і згодом заблищала поміж двома розіткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срібній нитці. Потім південні і західні окрайці ставка заросли високим очеретом, на греблі. розрісся верболоз, на воді закрякали свійські качки, а над водою заспівали солов'ї. За хатою затиснутий лісом розрісся огороджений воринами молодий садок; поміж побіленими деревами весело зачервоніли вулики.

Вирісши в лісовому привіллі, Василина увібрала в себе задуму, спокій і силу діброви. Невисока, широка у стані, спокійно, з прихованим сумом дивилась на світ темносірими очима, що з-під чорних вій і брів теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашіло здоров'ям і мінливою непостійною красою, яка раптово одягала дівчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвіяну молодість. Зима, вибілюючи смагу на щоках і невисокому лобі, чудово рум'яніла і надовго прихорошувала дівчину, весна ж, обсипаючи щоки дрібним, ледве помітним ластовинням і темінню, затіняла свіжу красу, як тінь затемнює спокійне плесо.

Уперше Варивон побачив Василину на танцях біля сельбуду, і зразу ж дівчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотів на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервоніла до сліз і весь час уникала допитливого і вже люблячого погляду. І хоч скільки припрошував дівчину піти з ним у танець — завжди відмовляла йому.

«Гордовита», — жадібно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордість, він у неділю пішов до ставу, сподіваючись зустрінути дівчину. І зустрів біля греблі.

— Василино, чого ти тікаєш од мене? — заговорив, стримуючи хвилювання і неспокій.

— А чого ж ви такі? — здивовано зупинилась дівчина, що вже зібралась утекти до хати.

— Який?

— Насмішкуваті. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордість, а ми люди прості, не привикли, щоб нас на посміх брали, — і, обернувшись, пішла вузькою стежкою до воріт.

Але не такий був Варивон, щоб так швидко відмовитись від свого. Бліднучи і задихаючись від припливу крові, наздогнав дівчину, перегородив дорогу.

— Почекай, Василино, не тікай, бо я і в хату, значить, не постидаюсь зайти.

— Ви можете, ви такі. — І суворо звела брови в одну лінію. Варивон, захлинаючись, гнівно заговорив:

— Я можу, я такий. А ти не смійся, значить, із мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? — люблю. Ще не одній цього слова не казав.

— Що ж це у вас за любов така їдка? — не вірячи, подивилась великими потемнілими очима, в яких проскочили дві голубі жмурки.

— Не віриш?

— Не вірю.

— Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб мені, значиїь, з цього місця не ступнути, — уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнів, відкриваючи печаль та біль. — Невже ти ще й досі за той жарт гніваєшся? Невже ти ненавидиш мене?

— Ні, — спокійно подивилася на парубка, і в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмілива усмішка.

— А чого ж ти така строга до мене?

— Чого? — задумалась, потім гордовито підвела голову.

— Сказати вам по правді?

— Аякже! Все життя мріяв… — злякано прикусив губу.

— Не подобається мені, що ви, ну, як вам сказати… грубий якийсь. Те, що любите посміятись — це нічого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнівайтесь, не гнівайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.

— Більше не почуєш од мене жодної лайки, — відповів з готовістю і покосивсь на Василину: «Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобі з таких тихих… Ох, і славна ж дівчина. Як оріх».

— Побачу.

— Побачиш. Тільки ти не думай, що й душа у мене така, як іноді дурне слово буває.

— Василино! — гукнув із двору полісовщик, і дівчина побігла до хати. А Варивон довго просидів біля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весіллі якось без слів відчув,