Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— А ти сумніваєшся, що вона тут?
— Я?.. Ні, не сумніваюся. Тільки все так незвично, так просто й складно виходить.
— Бо це, Дмитре, життя, боротьба. І на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловікові, що, як птиця, ховає іноді від дійсності голову під своє крило.
— Це ви у мій город заглянули?
— Ні. Але і в тебе знайдеться таке. Ще одноосібник не зовсім вилиняв у тобі.
— Прийде пора — вилиняє, — нахмурюється. Сніпки тріщать у дужих руках, і незабаром оголюються жовті, сточені шашлем лати.
На дворі кружляє галас. Заметушилася родина Січкаря, а чернець заздалегідь вислизає з подвір'я і його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить поміж деревами.
Коли активісти, зайняті своїм, осідлали величезну клуню і повітку, Січкар, зиркуючи на всі боки, злодійкувато схопив вила і почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумів: сьогоднішній день обривав його звичне життя. Нападом на Мірошниченка він міг відтягнути більшу біду. Драбина увігнулась під його важким тілом. Ось він припав до крокви і люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Сліпуче блиснули довгі зубці. І в цей момент Січкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усією своєю гарячковитістю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, і гострі зубці заворушилися роздвоєним жалом, не дійшовши кількох сантиметрів до плечей Мірошниченка. Ще через мить хрупнула суха лата, — Дмитро з розмахом опустив її на Січкаря і той обаполом покотився по драбині на землю.
— Дмитре… Спасибі, Дмитре… Як ти побачив його?
— То в мені обережний… одноосібник дивився…
— Запам'ятав? Ну, і вдача! — розсміявся Мірошниченко. — Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить ніяких родимок, бо вона є правда. Чуєш? І рости треба… сину. Це трудніше, ніж кип'ятитися в своїх гордощах. А серце тобі ще переробляти треба… Ще раз спасибі.
— Свириде Яковлевичу! Найшов! — тріумфуючи, гукнув з повітки Григорій. У високо піднесеній руці він тримав обріз. Ще рум'яний од хвилювання, Мірошниченко провірив дуло австрійського втинку. На сизій плівці свіжого перегару виділялась бугорками перепалена іржа.
— Заберіть бандита! — кивнув на Січкаря.
— Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, — тоскно ломилися губи багатія. — Легше б було за гратами прохолоджуватися… Пусти з худобою попрощатися. Чи побоїшся?
— Що? Худоба дорожче сім'ї?
— З сім'єю ще побачуся — вона мені передачі носитиме… А коні ж заберете…
Тінь жалості затіпалася в сизих сітчастих повіках, і ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися іржавими плямами.
* * *
— Степане, покинь. Не ний! — обрізав Свирид Яковлевич. — І без тебе нелегко.
— Да, Степане, журбою не пособиш, — Іван Тимофійович поклав руку на плече Кушніра і собі зажурився.
Марійка більше не могла витримати. Закривши рукою очі, пішла подалі від чоловіків. У клуні на сіні вона припала до Югини і заридала.
«Все життя горе женеться за нами».
Дочка охопила голову матері, поклала її собі на коліна. Марійка якось зразу, підсвідоме, зрозуміла, що вже тепер не вона, а Югина міцніша за неї, що Югина мовчки потішає її, як колись вона потішала свою одиначку.
А в дворі на свіжозрубанім дереві, під високими зорями, сидять троє чоловіків. Зрідка перемовляться кількома словами і мовчать — думають.
— Найкращі коні… Найкращі коні… — зітхає Кушнір.
— Ще й Варивонового шпачка підстрелили. За один день…
Забуває Іван Тимофійович, що йому треба заспокоювати прибитого горем Кушніра. І зразу ж, підминаючи біль, говорить твердіше, повільніше:
— Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде точити нашу кривавицю.
— Ну, хто ж міг шпачка покалічити? — вголос міркує Свирид Яковлевич. — Варчук з Карпом в цей час на полі був, Денисенко свій палац будував, Созоненки в крамниці людей обважували… Хитро замотався клубок.
— Найкращі коні… Найкращі коні…
— Не треба, Степане… Ще не такі у нас будуть коні. Ти зможеш викохати таких громоходів, що по всій нашій землі і про тебе, і про них пролунає слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у тебе, в твоєму господарстві пропала худоба, вже повік би із злиднів не виліз. Готував би або заробітчанську, або старецьку торбу і доживав би з нею віка. А за нами наша радянська держава стоїть, в люди виводить нас. Колективне господарство — життя наше. І це — смерть куркулям. От і лютують вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачі скрутять нас в дугу. Це їм найбільше потрібно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогодні село дізналося про наше горе і сьогодні селяни приносять чотири заяви до созу. Це не дрібниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не такими ділами ворочати будемо. Тільки будь, Степане, борцем за нове життя, а не дрібним власником, який, тільки що-небудь трапиться, губить під собою увесь грунт…
— Спасибі за добре слово. Мене не зігнеш спроста. А що тяжко на душі…
Не роздягаючись, всі троє пішли спати у клуню. Іван Тимофійович, морщачись і наперед підбираючи заспокійливі слова, підійшов до дружини за ковдрою.
«Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись», — з острахом торкнувся плеча Марійки. Та здригнулась, зітхаючи подала йому ще й рядна, подушки, кожух і тихо промовила:
— Іване, ти краще повкривай людей. Ночі ядерні тепер. А вам ще й їхати скоро до міста… Ти не печалься, Іване…
— Марійко… Маріє, — міцно пригорнув до себе дружину.
LІ
З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон і, вигинаючись, влетів у широку заводську браму. Всі його платформи були навантажені темносірими кругляками подільського фосфориту.
— З Придністров'я привезено, — пояснив Кушніру і Бондарю високий технік, увесь обсипаний фосфорним борошном.
Заводське подвір'я, що підбігло до мальовничої оболоні, було заставлене мішками з суперфосфатом і величезними суліями з сірчаною кислотою. За високими корпусами заводу виднілась легка напівпрозора будівля нещодавно збудованої беконної фабрики. Основа її вростала в лужину Побужжя, а дах впирався у небо золотою хмаркою саду.
Грохіт каменедробарок зразу ж оглушив і Бондаря, і Кушніра. Попелясті кругляки з вищанням і скреготом лопались на половинки, розсипались на дрібні шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усі цехи. Технік, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто починав сипати специфічними термінами:
— Наші подільські кругляки мають найбільше п'ятиоксидного фосфориту — до 37 процентів. А піщані фосфорити у найкраших випадках містять у собі лише до 15 процентів, глауконітові — до 25, а глинясті — до ЗО процентів.
Увійшли у другий цех, наповнений випарами.
Як у густому
