Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук
— Коли бісний умом і тілом бадьорий, заклинатель має наказати йому, — сказала четверта сибіла, — щоб старанно молився Богу, постився й очищував сам себе святим сповіданням та й причащанням божественних таїн, а коли заклинання над ним здійсниться, щоб зібрав помисли свої й навернув їх на Бога.
У цей час із чорної води вигулькнула чорна істота-карличок і гукнула:
— Не до Бога, а до мене, ха-ха! — і знову пірнула.
Але сибіла, котра говорила, й оком туди не повела.
— Май у руках чи перед собою, — сказала вона, — розп’яття Христове. А божественних таїн не можна на голові бісного покладати чи якось інакше до тіла його торкатися, щоб не було біди безчестя.
— І щоб не був ексоркист багатомовний і не запитував зайвого, — сказала четверта сибіла, а всіх їх було семеро, — з цікавості, щоб довідатися про майбутні та сокровенні речі й події, а хай повелить нечистому духові мовчати, відповідати тільки на запитання, і щоб не вірив, коли біс повідає, що він душа когось із святих, чи померлого якого, чи й сам янгол, — все це брехня!
Тоді вигулькнула із чорної води рогата голова й гукнула:
— А от і не брехня! Бува, що й правда! Ух-ух!
І знову поринула.
— Це вже почалося твоє змагання з бісом, — сказала п’ята сибіла, затрепетавши червоними губками. — Він з нами ніби бавиться, але дивись, щоб не побавився з тобою, бо й сам є вразливий не так, як оце ми.
И справді не були вразливі, бо кам’яні обличчя через те й кам’яні, що незворушні, так само й тіла; правда, сукні їхні вже цілком утратили відтінки інших барв, позеленівши цілком, навіть стали світло-зелені, кольору молодого листя, але й ця барва не залишилася незмінною, перламутрово вигравала й ледь помітно для ока темніла.
— Запитання подавай такі, — сказала та ж таки, п’ята, сибіла, — про число та ім’я духів, які в людину ввійшли, про час, коли це сталося, чому ввійшли й таке інше. А всілякі бісівські соромоти, сміхи й безчиння заклинатель має заборонити. І щоб присутніх при цьому було мало, і щоб вони не втручалися у дійство, нічого не питали, а хіба допомогли здолати бісного, відтак смиренно молилися Богу.
І на цей раз з чорної води вигулькнула химерна істота й гукнула:
— Ха-ха! Такі ви самонадіяні! — але не пірнула, а почала корчити гримаси, стягуючи, розтягуючи, викривлюючи, видовжуючи і сплющуючи обличчя — і тільки потому зникла. Одежа ж на сибілах із світло-зеленої стала яскраво-зелена, а черевички на ногах почали жовтіти.
— Заклинання чини дерзновенно, — сказала шоста сибіла, — із вірою, смиренням і теплотою, а коли дух сильніше мучитиме жертву, сильніше настоюй, а коли тіло почне здуватись, корчитись у якийсь бік, схилятись чи вигинатись, вчини там хресне знамення або водою свяченою покропи, і хреста біля себе май.
— Отак, як я! вигулькнула з чорної води істота і знову почала кривити обличчя, а тоді виригнула вгору смоляного струменя, який піднявся на висоту, що її мають церкви, і так у повітрі завмер, як чорна дуга, схожа на петлю для повішальників.
Пливли якийсь час у глибокій тиші, і не плюскала за бортами вода, і не вигулькували з неї чорти, а може, істота була одна, бо ніколи не висовувалося їх кілька підряд. А сибіли ніби поринули в задуму, і одежа їхня із яскраво-зеленої стала темно-зелена, тоді як подоли суконь почали помалу, ледь помітно жовтіти. Так само задумався й Климентій, вряди-годи позираючи на чорну петлю в них над головами, яка ніби рухалася разом із човном і не зникала. А думав він, заодно ладнаючи слова у вірші, про перемінності світові, бо в світі перемінна кожна річ, бо руйнуються фортеці й мури, помалу з’їдаючись часом і пропливаючи в ньому, як хмари в небі. Так само пропливають і зникають людські життя, хоч міста з церквами й монастирями і села залишаються ніби й незмінно, але насправді також змінно. І хоча знищує їх час, меч чи вогонь, але знову оновлюються та воскресають, і так триватиме, доки світ світом. Думав Климентій і про те, що місто, чи церкву, чи монастир відбудувати можна, так само й мури, й фортеці, але людина, вмерши, не відбудує себе ніколи, хіба що в судний день, але річ у тім, що той невідь-коли буде та й чи в цьому світі і чи для світу відбудується, адже в судний день люди відродяться не для життя, а таки для суду, а отже, для покари за діла давні без можливості творити нові. Що ж буде потому? Річ певна: кінець світу, отже, відродження померлих людей буде не для повернення в міста їхні, церкви, монастирі, села, фортеці, а для того, щоб рушити у вічність, тобто у ніщо. Через це навряд чи можна сказати, що померлі люди відбудуються так само, як спалене місто чи зруйнована церква, адже людина справжнього воскресіння не відає, а хіба тимчасове, а отже, дочасне. Про це, очевидно, й вістить та петля, що застигла в зелено-перламутровому мороці, в якому пливе дивний їхній човен. І тихий жах почав наповнювати душу Климентія Зіновієва, адже коли в світі все таке ілюзорне та короткотривале, чи є смисл у людських забагах, будуваннях, змаганнях, проповіданні й навчанні, в писанні віршів чи складанні музики — все воно перейде, як трава чи як подих вітровий. Бо коли в людини нема надії на воскресіння для життя, чи ж потрібне їй воскресіння? Воскресіння для смерті, адже смерть, подумалося йому, — це і є образ вічності, тобто те ж таки ніщо. Але він відчув у тому дивовижному сні й інше: він, попри все, в цьому світі — духовний воїн. Тобто хай короткотривале, й дочасне, й тлінне, і приречене, й ненадійне це
