Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

– Жінка ваша, кажете, товаришу капітан? – суворо-запитально поглянув на Арсена. – А чого ж фамілія інша? І де штамп про реєстрацію шлюбу?

– Так не встигли ми, товаришу лейтенант. Збиралися до розпису, а тут війна. Мене зразу мобілізували, а вона зосталася. Чотири роки чекала. Хто тоді про штампи думав? Батьківщину треба було рятувати. Головне – живі зосталися, зустрілися. Тепер от хочемо першим ділом до загсу.

Лейтенант став на підніжку кабіни, зазирнув у кузов. Дана зблідла, притиснула до себе Дмитрика. Мабуть, засильно притисла, бо Дмитрик запхинькав.

– Не терпиться їхати малому? – похмурий лейтенант перевів погляд на кабіну, ледь-ледь усміхнувся. – А в кузові хто?

– Моя мама. Ти не міг би, браток, скоріше пропустити? Малого годувати треба, у мами застуда, вночі раптово температура взялася, а ми вже про машину домовилися, не було як поїздку переносити. Для мами у кабіні місця немає, дітей у кузов не посадиш.

– Ну хай щастить. Тільки обережно їдьте. Неспокійно тут сьогодні. Під Рудкою-Козинською вчора був бій з бандерівцями. Не люблять вони нас. А ми їх ще більше.

– Дякуємо, що попередили! – Арсен полегшено зітхнув і піднявся до кузова.

Нарешті Луцьк. З передмістя Красне до Черчиць – рукою подати. Але товариш Іван їде спочатку до центру міста – має передати пакет в обласне управління міліції. За статистикою, половина міської забудови зруйнована війною. Але при в’їзді з боку Ковеля, зразу за мостом через Стир, – руїна на руїні, здається, що не вціліло майже нічого. Вся вулиця Костюшка чорніє обвугленими стінами без вікон і дверей. Вулиці майже безлюдні, хоч тільки трохи за полудень. Місто стало малолюдним – із сорока тисяч довоєнного населення сімнадять тисяч знищено в єврейських гето, тисячі людей розстріляно і відправлено до Німеччини, багато хто, як і Софія Романівна з Даною, пересиджували лиху годину у селах.

Будиночок у Черчицях зіяє двома вибитими вікнами. Коли Арсен заїжджав сюди на початку вересня, то вікна були ще цілі. Отже хтось навідувався вже після того, як він поїхав до Туричів. Але вікна – це дрібниці. Головне, що будиночок стоїть. Можна ж було застати тільки згарище.

Софія Романівна запрошує товариша Івана зайти. Зараз вона щось приготує перекусити – у торбині і сало, і яйця, і налисники з сиром, от тільки води треба закип’ятити на чай. Хлопець спочатку віднікується – треба до ночі вернутися, та й вузлик із салом у нього є свій, взяв з дому, бо ж знав, що доведеться далеко їхати. Але Михайлик хапає його за рукав.

– Товаришу Іване! Бабусю треба слухатися! – І подумавши трохи, додав: – Мене також.

– Слухаюсь, товаришу Михайле! – виструнчився перед малим міліціянт. – Що накажете робити?

Михайлик задоволено засопів, пригладив білявого чубчика, нахмурив брови:

– Посади мене у кабіну. Я хочу покрутити бублика.

Дана не спускає очей з водія: хоч би він не взявся допомагати Арсенові розвантажувати речі з кузова.

– От халепа, – розвела руками. – Все взяли, а хліб забули. Он там за рогом крамничка. Коли ми їхали, я бачила, що вона відчинена. Ось тобі, Іванку, гроші, сходи за хлібом. Тим часом і машина звільниться.

– Кругом марш! – наказав Арсен.

Коли Іван повернувся, стіл уже було накрито, на плиті закипав чайник. А коли він від’їхав, а Михайлик і Дмитрик заснули, до кімнати зайшов Юрко.

– Дякую, Арсене! Ніколи цього не забуду.

– Пий гарячий чай. Задубів, мабуть, під брезентом. Я все-таки вставав, розминався, а ти ж…

– Трохи закляк, але не змерз. Мене Софія Романівна кожухом накрила, а на кожух, здається, подушок та ковдр цілу купу накидала, а зверху ще й брезент. Можна було б і на Північний полюс їхати.

– І мені неважко було. Складніше буде далі. Тобі потрібні документи. Тільки тоді можна буде вибратися звідси. Без папірця навіть з хати не вийдеш. Але я щось придумаю. Є тут у мене одна зачіпка.

Дана підійшла до Арсена, мовчки обняла за плечі, поцілувала в голову.

– Який же ти…

Він міцно стиснув її долоні, притулив їх до грудей.

– Щасти… вам! – сказав і вийшов.

З портрета усміхнулася Олеся. Софія Романівна, як тільки зайшли до кімнати, поставила її фото на те саме місце, де воно стояло до війни.

Приїхав Арсен. Він останні два роки працює перекладачем при посольстві на Кубі, перед тим був у В’єтнамі, Китаї, Польщі. Його, самотнього вовка, постійно кидають з країни у країну, з одного кінця світу до іншого. А він тому й радий. Каже, на одному місці від нудьги помер би. А може, не від нудьги, а від туги? Але хіба ж він зізнається? Дана навіть не знає, чи була у його мандрівному житті якась жінка. Либонь, була – як же чоловікові без жінки прожити? Але не змогла замінити Олесю. Може, тільки Дана й змогла б, але… Хтозна.

Якось, під час Арсенової відпустки, зайшла мова про те, чи не краще було б Михайликові з татом. Арсен заперечив: ні-ні, хлопчик має рости на рідній землі. Він і ріс – у Києві, з бабусею Софією, мамою Даною (уже знав правду, але все одно називав її мамою), дядьком Юрком та братом. Це вже коли Михайлик закінчив університет і одружився, а Дмитрик став студентом, Дана з Юрком і мамою повернулися до Луцька, підремонтували старенький будиночок, у якому всі