Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

– Юрасю! – впала поруч з ним на сіно. – Юрасю! Тепер я не дам тобі померти!

– От любовальниця[80] оцибенська! Тіко їдного на той світ спровадила, а вже ди-но – иншого стрічає, як ні в чому не бувало. Крутить чоловіками, як циган сонцем, марака[81] відьомська…

Ганя Охрімчукова з-за воріт пасе голодними очима Арсена – високого, жилавого, у вже трохи притертому, але так ладно припасованому до його міцної статури військовому однострої і начищених до блиску хромових чоботях. Від нього ще струменять флюїди фронтових атак і чоловічої звитяги. Ганя жадібно вловлює їх своїм носом-бульбинкою і жиполить, жиполить, жиполить. Нібито сама з собою говорить, але так голосно, щоб і він обов’язково почув. Бо ж, може, товариш капітан не знає, яка вона насправді, оця його жінка, що блізірує[82] із себе велику цяцю, оця його рогатниця, що корчить із себе святу, і як «вірно» вона його тутечки ждала. Ая’, зо свічкою над неїним ліжком Ганя, звісно ж, не стояла, але в селі всяке кажуть, а диму без вогню не буває.

Та чого ж би це він мав не знати? Не сліпий же – он придане в пелюшках агукає… Та инший чоловік зняв би попругу зі свого військового однострою та так би провчив невірницю, щоб до нових віників пам’ятала. А він тіко тішиться нею, тіко носиться з нею, як дурень зо ступою. А чим же то його Данка хоріша за инших? Га? А чи вона ж не з того самого тіста зроблена, що инші жінки?

Арсен смикає мотузки на залізній поперечині, пробує, чи добре прив’язані, підштовхує дерев’яне сидіннячко, задоволено прицмокує – гойдалка для Михайлика готова. Тоді повертається до воріт, авжеж, він чув усе, що намагалася вкласти йому у вуха розропушана Ганя, примружує очі, іронічно посміхається:

– О, у вас, шановна, тіста більше. Значно більше, ніж у Дани. Певно, на пудів сім потягне? Чи ви не важилися?

Ганя замовкає на півслові, здивовано глипає на Арсена, підхоплює клунок, що поклала було на землю, різко повертається і сагонить додому. Вона останнім часом лиха на весь світ. Степцьо спершу справді навідувався під виглядом прошака – у лахмітті, бородатий, пофарбований на чорно. Але вже кілька місяців од нього ні слуху ні духу. І Ганя все більш переконується, що никати їй тепер до самої старості солом’яною вдовою, а їхній син ростиме без батька.

А ця блізірка, яка колись і на її Степця затмєніє навела, за носа його водила та з весіллям неодгуляним покинула, і Юрка Книгу з розуму зводила, і з повстанським командиром шури-мури крутила, сама, бач, не зосталася. Хто він, той Змієбор, звідки у тутешньому лісі узявся, Ганя так і не дізналася, але ж то не треба великого розуму, щоб не здогадатися, що від нього, ой від нього, привела Дана свого бахура. Любовальник не так давно загинув, а тут уже нате вам – рідний чоловік: з руками і ногами цілими, з головою не контуженою, з війни вертається, своїми хромовими поблискує – певно, перед самим подвір’ям їх потай надраяв, як два люстерка, щоб його кохана жінка в них дивилася своїми очиськами зеленими відьомськими. Беріг, значить, Бозя Даниного чоловіка, вернув його до неї цілим і неушкодженим.

У тому, що Арсен – Данин чоловік, ніхто в селі й не сумнівається. Авжеж, якщо Михайлик називає його татком, то ким же ще він може бути для Дани? Тільки чоловіком. А якщо Софію Дана називає мамою, то це тому, що вона її свекруха.

Дана нікому не розповідала неймовірну історію свого народження, падіння і спасіння, яку й сама дізналася з таким запізненням. Не говорила і про те, що у неї була сестра-близнючка. А ті, хто знав цю таємницю, вже перейшли у світ інший. Уявити тільки, як би перемивало село кістки покійним мамі Настині, татові Дмитру і Димці! А Дані цього не хотілося. Вона любила цих людей, вони були її родиною.

Арсен приїхав на початку вересня. Мав би раніш, але перед самим Берліном отримав важке поранення, тож чотири місяці лікувався у шпиталі. Ще на два тижні затримався у Києві – йому запропонували посаду перекладача при військовому відомстві. Довелося пройти певну процедуру перевірок. Хоча що ж його перевіряти? Чотири роки війни – з трьома «капітальними ремонтами» після поранень. Хіба це не перевірка? Хтозна, може, саме блискуче знання кількох мов, у тому числі й німецької, допомогло йому вижити у цьому кривавому побоїщі. Такі тлумачі і тепер, у повоєнний час, на вагу золота. Відпросився на тиждень, сказав, що треба забрати сім’ю – дружину, сина.

Михайлика ледь не задушив у обіймах. А про Дмитрика навіть не запитав нічого – підняв малого над головою, погойдав, чмокнув у голу п’ятку, аж той засміявся, бо лоскітно, мабуть, стало, і поклав назад у колиску. Певно, кольнуло Арсена у грудях. Бо хоч Дана і не обіцяла при прощанні чекати, але ж так припадала. І ті сльози… Хіба вони не казали більше, як слова?

Авжеж, кольнуло. І різонуло, і запекло так, наче ще одна куля пройшла за міліметр від серця навиліт. Та нічого не сказав, навіть здивування не видав – не дружиною ж її залишав. Але й підступити ближче до Дани не насмілювався. Першого вечора став на порозі кімнати, сперся на одвірок, подивився, як вона годує Дмитрика (засоромилася, відвернулася), і мовчки повернувся назад. Спав з Михайликом, який аж нетямився від щастя і снувався скрізь за своїм довгожданим татком, як нитка за голкою.

Дана відчувала: Арсен чекає,