Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Ще вчора я відчував себе сильним, мужнім, майже всевладним, смерть загрожувала мені щокроку, та я не лякався смерті, я перемагав її частіше, ніж вона загрожувала, щоразу випереджав її, я не знав ніяких обмежень, ніяких спонукань і велінь, окрім єдиного великого веління: перемагати! Але ось перемога, і моя всесильність закінчилася, знов з’явилася держава у вигляді недолугого Козуріна, знов пролунав її залізний голос, і я повинен впокоритися, мене брутально відкинуто в первісний стан, до моїх невеселих джерел, до нещасної згідливості, замість гордого спокою в щасті й нещасті, до тління і сплюгавлення.

Піди, знайди і приведи…

Знов і знов розлунюється в тобі цей вічний голос держави, і немає ради, немає порятунку. Держава малюється мені перед очима, мов трамвай, на вікнах якого понаписувано «Не висовуватися», а тут трамвай з’їхав з рейок, перекинувся, і всі пасажири розбіглися, тепер треба всіх позбирати й загнати назад (до трамваю, хоч і перевернутого!), ще й караючи кожного, хоч карати треба б вагоновожатого, який довів до того, що трамвай перекинувся. Але ж вагоновожатий — страшно й подумати! — сам товариш Сталін! То що ж виходить?

Хіба в моїй голові молодій могли народитися такі думки? Я рвався до виконавства, горів ентузіазмом, ладен був зробити те, чого й не заповідано, відповісти на запитання, яких ніхто не ставив.

Зібрати навіть те, що й не розсипалося, впіймати більше, ніж розбіглося!

Назавтра приїхав підполковник Дурас, привіз нам усні інструкції щодо дальшої (тепер — основної) роботи і надрукований у газеті Указ про заборону радянським громадянам одружуватися з іноземними підданими.

— Га-га-га! — реготав підполковник. — Хай тепер женяться-переженюються! А ми їх указиком — чик та чирик!

У Дураса було велике маслакувате обличчя, і коли він сміявся, то здавалося, що все оте маслаччя стукотить-грюкотить, як у Кобилячої Голови з казки. У нього, як і в Козуріна, на мундирі теліпалася тільки одна медалька, і ось я, бойовий офіцер, весь у орденах і ранах, повинен був мовчки виструнчуватися перед цими нікчемами, «їсти очима начальство», мовчки впокорюватися. Прокляття, прокляття! і хоч битий стидом, а безсилий. Мов той герой з Франкового вірша: «ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска, це лиш злоба низька і сердитість рабська».

— Дозвольте йти? — спитав я підполковника.

— Ти що, не хочеш зостатися з нами? — здивувався той. — Мене ж лейтенант без випивки не відпустить, а я люблю компанію. Не відпустиш же, Козурін?

— Ні за яку ціну! — радісно вигукнув той.

— В тебе тут інтендантик свій мається, вміє дещо дістати. Як його?

— Старший лейтенант Коляда.

— От-от, спритний хлопець. А як у вас по жіночій часті?

Козурін затикався-замикався.

— Молодий ще, — незлобливо поіржав Дурас, — не знаєш, як начальство зустрічати. Цілі ж ешелони відправляєш, от і відпасинкував би з одного ешелона та з другого якусь парочку дівчаток.

Після таких розмов уже не до субординації, тому я мовчки пішов, і ніхто мене не затримував.

До польського табору в Мюльгаймі ми виїздили в повному параді. Увінчаний червоним прапорцем на радіаторі, червоними зірками на дверцятах чорний лискучий «вандерер», за кермом Анатолій, могутній і прекрасний, мов Давид Сасунський, на задньому сидінні ми з Поповим, у вихідних мундирах, з усіма орденами й медалями, — хоч на виставку!

Старший лейтенант Робінсон, уповноважений майора Гарвея, був уже на місці, зійшовши з свого відкритого «джипа», ждав нас біля табірної брами, пильнованої двома англійськими солдатами, з гвинтівками довгими, як Британська імперія, але ждав не тільки з перекладачем доктором Томбергом, а ще з якимсь військовим, якого одразу й відрекомендував, щойно я ступив на землю:

— Представник польського уряду в Лондоні.

Новісінька уніформа, чотирикутна конфедератка, білі зірки на погонах, білий орел над твердим козирком, житнього кольору шляхетські вуса, сталевий погляд сірих очей. Два пальці скинуті до білого орла на конфедератці (пан бог і я!), клацання закаблуків, має статечний голос:

— Капітан Спринчак!

Як і всі табори для переміщених, польський містився в колишніх казармах, ціле військове містечко, але без військового ладу і, звичайно ж, страхітливо перенаселене. До табірної комендатури ми йшли пішки поміж двох щільних людських стін, мовчазних постатей, напружених облич, насторожених поглядів. Тільки в одному місці пролунав жіночий голос:

— Який вродливий радянський офіцер!

І я мимоволі озирнувся на той голос і зашарівся, мов хлопчик, але не побачив тієї, що говорила, бо перед очима були сотні жіночих облич, і на всіх: — цікавість з зухвальством пополам, і загадковий усміх в очах, і свавільні переблиски незалежності.

Очі в переливах сотень і тисяч відтінків, уста в безкінечній примхливості малюнків, волосся не в штучності чужомодних зачісок, а в природному струменінні, мов розковані води земні й небесні, безмежний калейдоскоп лиць, що засліплюють тебе, мов тисячі дзеркал, і як тут розпізнати, які з цих лиць польські, а які руські, українські, білоруські, хто це зможе, і чи зможе взагалі, і навіщо це робити?

Комендант табору, опасистий пан з переміщених осіб (капітан Спринчак маніпулював ним, як маріонеткою, нечутно поляскуючи пучками пальців) показав нам велику кімнату, де ми мали працювати, і я вже готовий був одразу й кинутися до не відомої мені роботи, але холодний, мов ходячий льодовник, Робінсон і далі стовбичив посеред кімнати, Томберг і пан Спринчак вірно асистували йому, ми з Поповим теж стали навпроти них і не знали, що ж далі.

— Як здоров’я маршала Сталіна? — нарешті спитав Робінсон.

Здавалося, вже про все питали мене на цьому світі, але про здоров’я товариша Сталіна? Навіть коли вмирали тисячі, а то й мільйони, коли, здавалося, втрачено мало не все, коли вмирав у смертельній блокаді Ленінград і залізні фашистські кліщі ось-ось мали стулитися на горлі Москви, — навіть тоді нікому з нас жодного разу і в голову не стрелило подумати про те, як здоров’я Сталіна. Бо він був вождь, а вождь — поза всім земним, понад усім, він не знає ні здоров’я, ні віку, ні початку, ні кінця.

А ось тепер далеко в Європі, вже за гранню війни, всіх лих і небезпек оце несподіване запитання, мов зазіхання на щось недозволене, на те, що належить тільки нам і більше нікому. Почув би це Козурін з його недремною пильністю! Здоров’я товариша Сталіна — це наша найбільша таємниця! — заявив би він. і тільки так, а не інакше.

Та я не був Козурін, тому відповів:

— Здоров’я товариша Сталіна прекрасне!

Попов шепнув мені, щоб я поцікавився здоров’ям англійського короля, і