Без козиря - Петро Йосипович Панч

Спрожога прибитий і приголомшений тисячами снарядів і десятками тисяч куль, ворог міг тільки мовчати. Жодного пострілу від Фердінандового Носа і до Диких Ланів не встигло вилетіти з його сторожких, таємничих і грізних бійниць. За десять хвилин вони були вже обернуті в груддя цегли, глини й піску. А коли тридюймові батареї, мов уїдливі оси, почали дзьобати по німецьких дротах, із-за Обринчевого лісу раптом почали вилітати такі ж тридюймові гранати і, зовсім спантеличені, теж накинулися на свої дроти, попадаючи по черзі то в одне, то в друге місце, де й без них були вже пороблені ворота.

— Здурів німець, — сказав Свир, заступивши на час поручика Туманова, — уже не розбирається, де чиї заграждєнія.

— Памороки, мабуть, забило, — відповів Цацоха, — у мене самого якесь недоумєніє, аж блювати хочеться.

Туманов, що сидів над розпочатою банкою консервів, якось насторожено поплямкав губами. Солодкий присмак заставив його упустити консерви.

— Гази?

Губи, вимазані в сало, плямкали, ніби в трусика, нарешті він схопився за протигаз і крикнув:

— Гази! Дзвони на батарею!

Телефоністи слідом за поручиком обернулися із людей в хоботоподібні примари й закричали над трубками:

— «Варшава», «Варшава»!.. Наблюдатєльний!

— «Голта», «Голта», «Голта»!.. Батарея, чорт!

Кнопки в обох апаратах клацали в гніздах, але зумери ніяких звуків не подавали.

— «Варшава»!

— «Голта»!..

Апарати й слухові трубки залишалися глухі.

Свир із Цацохою навели один на одного скляні очі й знову скажено накинулися на кнопки апаратів.

— Що? — помітивши непевні рухи, метнув у їхній бік своїм хоботом Туманов.

— Урвалось, от вам і що!

— А ви сидите? Ви хочете, щоб задушилась батарея? Ви що ж, навмисне?

На Туманову протигаз стрибав у такт його викрикам, аж доки Цацоха з форпосткою не вистрибнув до проходу.

— Це навмисне хтось рве, — сердито відповів Свир на викрики поручика. Вони не зробили на нього ніякого враження, і він продовжував із упертістю селянина бити по коліні телефонною трубкою, а після цього знову тицяти заскорузлим пальцем у чорну кнопку. — Бач, коли вибрали час. Теж із головою: путайте гази, мовляв, а ми тут постараємось.

Німецька батарея, що обслуговувала турків, продовжувала клювати свої дроти. Вона навіть не намагалася кинути далі хоч на тридцять кроків, щоб влучити в першу лінію руських окопів. За гумовою машкарою поручик Туманов нарешті спіймав за кінець ту здогадку, яка почала давити його мозок. Як артилерист, він не міг простити німецьким артилеристам такої неохайної стрільби. Але цього не може бути: навмисне по своїх?

Він глянув іще раз у віконце. Так. Німецькі снаряди рвалися на пробитих вирвах у їхніх же дротах. «Бити по своїх? Це можна було робити хіба навмисне. — І враз волосся заворушилося йому під кашкетом. — Невже це може бути?»

Після такої нищівної підготовки Туманов не припускав, щоб наступ закінчився невдачею, але постріли німців по своїх колючих дротах наводили на тривожні думки. Вони тепер не давали йому спокою. «Треба попередити піхоту», — нарешті вирішив він.

Пильніше приглядаючись до розривів, Туманов помітив, що частина німецьких снарядів не рветься, а лише шипить, як самовар, і випускає сизуватий дим.

Далекобійна батарея, що добивала десь ворожий штаб, раптом накинулася на Обринчеве узлісся. Вона зробила одну «очередь», і німці більше не допомагали руським у роботі над їхніми дротами.

Запльоване шрапнелями небо закрило сонце, і воно, непомітне й зайве, особливо там, де від смерті переховує лише темна ніч, сховалося за Дикі Лани.

Упоравшись із своїм завданням, важкі гармати поволі перестали бухикати наскрізь пропеченими горлами. Лише тридюймовки, немов розлютована збреха цуценят, все ще цявкали, випльовуючи в чорне небо то гранати, то кучеряві шрапнелі. Але після того реву, посвисту й лязгу, яким сотні гармат приголомшили день, постріли тридюймовок видавалися тепер не більшими за дзижчання мух, що б'ються в сутінках об сірі шибки вікон. І щось подібне до в'їдливих мух почало настирливо дзижчати в голові поручика Туманова. Він давно вже облишив бінокль і, не знаючи, куди дівати себе, тинявся по ходу сполучення біля бліндажа.

Сутінки загасили вже червону смугу зорі, і на окопи, мов чорна ряса монашки, впала ніч, але поручик, заклавши руки в кишені, все ще робив свої десять кроків уперед і назад і пустозоро дивився собі під ноги. Його чад від огню й крові спав з останнім пострілом своєї батареї, і тепер, як на похмілля, тільки тріщала голова. На скронях, ніби під помпою, важко пульсувала кров, а в ушах усе ще дзвенів гул пострілів і не давав можливості сформувати думки про те, що ввесь час, як муха, дзижчало десь поміж дзвону й непокоїло, мов хронічний біль. Повз нього, простуючи вниз, пройшов обшарпаний і сухий, як головка тарані, безнадійно апатичний солдат.

Він провів його нудьгуючим поглядом, і враз йому пригадалась розмова з Забачтою і те, що він щойно пережив.

Туманов скривився, відчуваючи, як червоніє: набалакав з три короби, як хлопчак, а сам шаленів від влучних пострілів.

Йому стало прикро за себе, за свою безхарактерність, стало навіть жалко себе. Щось мулило його. Він глянув довкола. Над окопами стояв приглушений гомін, а під Обринчевим лісом, над розвернутою його снарядами землею, лежала причаївшись моторошна тиша. Туманов тепер зрозумів, що його гнітить, муляє загадковість наступного дня, що мусить відмінити, а може, й покласти край цьому непевному становищу. Його заховували в собі, під сірими сорочками, ті, що вже відкрили край завіси над справжньою причиною війни, ті, що зараз наповнювали три лінії окопів.

«Що їх може заставити йти на неминучу смерть? Земля і воля? Тоді їх стежка лежить назад. За кого треба вважати солдатів, щоб однією і тією ж стежкою гнати їх з лозунгом „за віру, царя і батьківщину“ і з лозунгом „без анексій і контрибуцій“ за землю і волю? Не підуть вони завтра в наступ, не підуть!» — «Йолопе, ти розумієш все безглуздя твоєї тактики? — враз оскаженівши, підняв кулаки Туманов у бік штабів, де мусив бути Керенський. — Ти розумієш, що завтрашня поразка може бути початком кінця? А тоді скажете, що ми винні: не зуміли в солдатах створити бойовий настрій!»

Перед очима, ніби з туману, мигнув орден в золотій оздобі. Ніби почуваючи, що він безповоротно вислизає з рук, Туманов почав ще більше дратуватися:

«Я поступився своїми принципами, я хочу вийти переможцем, а солдати не підуть в атаку і finita la comedia. Їм начхати на мої переживання, на викинуті для артилерійської підготовки сотні тисяч карбованців». Туманов яскраво переживав уже наслідки можливої поразки і,