Без козиря - Петро Йосипович Панч
З кожним кроком по кривих ходах настрій у Туманова підвищувався. Його починала бити пропасниця, але це було приємне відчуття мисливця, який виходив на небезпечне полювання. Впоперек ходу лежав труп солдата із зсудомленим передсмертною мукою ротом, проте Туманов не зупинився, а перестрибнув, як через колоду, і далі мало вже не біг. Йому вже не терпілось розпочати полювання. Свир і Цацоха, що йшли слідом, скрухо хитаючи головою над трупом солдата, проговорили:
— Бач, де пришилося землячкові пропадати.
— А теж, мабуть, душа грала на волю.
Потім обережно підняли труп і поклали на бруствер окопу.
Третя лінія, що перехрещувалася ходом сполучення, була повна котелків, протигазів, рушниць, матірщини й солдатів. Вони стояли, сиділи, купками лежали на землі й жваво про щось сперечалися. Рушниці, як зайвий мотлох, у безладді стояли попід стінами.
— Якого полку? — спитав Туманов.
— Мокрого! Тут усі мокрі, пане поручику, а як наб'ють, то ще мокріші будуть.
— А ти не каркай! Печорського, пане поручику, а далі — Двінський, Онезький і Ладозький.
— Арловськіє, значить, — з докором проговорив Свир, — мабуть, дома робить нічого?
— А що там чувати, землячок?
— Наступати будете!
— От бачиш, а ми так, щоб навпаки. В окопах, бають, турки сидять. Бач, аж куди їх загнали — теж, мать, не по своїй волі тут страждають. Треба, перш ніж битися, перебалакати, що ми без анексій і контрибуцій.
— Правильно, Дорожка. Ідьом до батальйонного!
— Нехай мітинг сперва!
— Потому як ми на турків серця не держимо, що ми народ, що вони народ, однаково.
Купка солдатів із бородами, але без рушниць виперлась у поперечний окіп і, жваво розмахуючи руками, посунула до перших ліній. Туманов із своїми телефоністами, затиснутий між рваними сорочками піхоти, посувався разом, аж доки не виприснув до свого бліндажа, що примостився тут же, з боку ходу.
Два кроки попід однією стінкою, два — попід другою, над головою стеля з двох накатів брусків та з аршин землі і просто до Обринчевого лісу — дірка для бінокля. Таким був передовий пункт спостережника батареї «Л». Телефоністи негайно почали лагодити зв'язок, а поручик Туманов, повісивши на підпорки свої атрибути, приступив до вивчення ворожої території. Сонце вже випустило свої тремтячі стріли на вигнуту спину Диких Ланів, але в долині, де лежали «п'ять пальців», сивими пасмами впереміж із димом розстилався ще туман. Далі, поволі підвищуючись, щоб після третьої лінії знову опуститись у балку, починалися чітко окреслені, ніби розмальовані сепією, ворожі окопи. В бінокль було видно й темні чотирикутники грізних бійниць, але за ними панувала прихована тиша. І тому було незрозуміло, звідкіля бралися ті численні кулі, що, немов оси, сновигали поверх окопів. За лісом, як більмо на оці, застиг у повітрі німецький аеростат. Він прилип до голубого неба, як гусячий послід до пузиря, і здавалося, так залишиться назавжди. Туманов виглянув із бліндажа назад. Далеко позаду шанців зеленим горбом здіймався Риндівський ліс, у якому сотні командирських пунктів готувались зараз ригнути із-за лісу тисячами бомб, гранат і шрапнелей.
Телефоніст перервав його спостереження:
— Пане поручику, командир батареї!
Він узяв трубку:
— Я слухаю. Ага. За п'ять хвилин? Слухаю. А як пристрілку?.. Щоб не поплутати з другою батареєю. Секрет? Вибачте. З перельотів? Ага, добре. До речі, за лісом від Диких Ланів проскакала якась кіннота. Да, да, трошки. До Обринчевого. У нас — тільки сторожа, а решта тут ось, у третій. Настрій? Здається, бойовий! Але, Олександре Миколайовичу, вітер тягне в наш бік, і, знаєте, — щось непевне. Я вже протигаз надів. — Протигаз висів спокійно на розсосі, і Туманов із виглядом змовника підморгнув до телефоністів. — Да, да, тут не те, що у вас на горі. Нагорода? — У Туманова фосфоричними вогниками блиснули очі. — Та залиште! Готово? Гаразд… На слухай, — сказав він уже до телефоніста. — Тобі будуть із батареї за кожним пострілом кричати «постріл», а ти теж кричи за ними «постріл».
Передавши трубку телефоністові, Туманов із біноклем, що витанцьовував у його руках, припав до маленького віконця.
Очі крізь шестикратний «цейс» прилипли до «п'яти пальців», а вуха напружилися ловити сталеві звуки, що мусили зараз вирватись із тилу й затопити рівний дзвін сонячного ранку. На момент Туманов перевів очі на годинник, коротка стрілка стояла на п'яти, а довша насувалась на дванадцять. Десь, як дверима, сердито гримнула батарея, потім над головою пролунав свист і на ворожі дроти брязнула перша пара гранат.
Це був сигнал.
У той самий момент тисячі блискавок і тисячі громів потрясли небом і землею. За лісом ніби вибух вулкана роздер із гулом повітря і, мов ураган, мов смерч, ринувся до обринчевих позицій.
Над головою ходором заходили сталеві рейки й грабові колоди; земля посипалась на голову.
Рев і стуготіння зростали, дужчали, і все котилися вперед, в небо, в ліс, і розлягалися по долині.
— Постріл!
Земля все більше сипалась на голову й на діл.
— Раз, два, три… Господи…
Довкола вже дзвеніло повітря, наростав свист і брязк, і все разом нарешті перекотилося через голову й присмокталось до землі.
І вмить від Фердінандового Носа й до Диких Ланів земля луснула, ригнула лавою вогненних язиків, і німецькі окопи в хмарах диму здибилися догори.
— Постріл! — Телефоніст, як навіжений, намагався перекричати рев.
Хмари чорного диму простерлися над землею, а вниз градом сипалися каски, гетри, шматки френчів, колоди бетону, дерева, груддя землі. Все, що спадало, розміталось і палилось новим громом розривів і новим огнем.
Скалки від снарядів неслися по долині, вістрями рвали повітря і, сердито хуркаючи, стихали в землі.
А за лісом народжувалися нові й нові громи, зливалися з розривами в долині, виростали чорними вербами по шпилях і, мов плювками, плюгавили синє небо білими кубельцями шрапнелей.
— Шість, сім…
Приголомшений і враз оглухлий Туманов, щоб спіймати очима розрив своїх набоїв, машинально рахував:
— …Тридцять три.
І в цю мить на краю галяви враз чорною короною з золотими зубцями здибилась земля. Догори полетіло гілля, а вся зелена стінка край галяви, як підтята косою, упала на траву…
— Наша, наша. Перельоті — заверещав Туманов. За поваленим маскуванням неждано відкрилася дорога. По ній у безтямі скакала прихована кіннота.
З виряченими очима, щось викрикуючи від жаху скривленими вустами, повз його бліндаж бігла назад піхота.
— Перельоті.
— Перельоті — як луна, вторив телефоніст.
— Постріл!
Крізь рев, лязг і свист його надсаджені викрики неслися ніби з глибокого льоху.
— Постріл!
Раптом половина тривічного граба, що стояв серед галяви, знялася до
