Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

господареві. Поросят можна було брати скільки завгодно, а також хтось міг закульчикувати своє і дістати від німців добру поживу. Правда, німці робили ревізії, чи всі підопічні великого Райху на своєму місці, а на кожен гучний свинський крик відразу мчала перевірка. За свиню, зарізану без дозволу, чекало покарання. Коли ми про теє почули, вирішили і своїх свиней закульчикувати, щоб не мати мороки з годівлею. Відтоді всі недоїдки потрапляли лише втеклим жидам.

Але перед самим Різдвом ми неабияк зажурилися: на заріз доспіли іно дві свині, і якщо поділитися з німцями, буде нам для ресторації замало. Німці свиней реєстрували, не вказуючи їхнього віку, так що можна було деколи демонструвати їм порося замість дорослої свині. Проблема була тільки в тому, щоб зарізати свиню ціхо. За звичайних умов було два способи різати. Перший — надто голосний, коли кололи в серце, свиня хоч і вмирала швидко, але страшно верещала, зате передньою ногою можна було випомпувати до миски кров на кашанку. Другий — не такий голосний, коли валили в горло і перетинали артерію, але свиня вмирала довше, треба було міцно тримати, аби не вирвалася й не дала дьору. Обидва способи нездалі. Але виручив пан Помазан. Він розмолов і засипав до щільного мішка перепалений вугіль з сажею. Свині насипав до корита вареного гороху і, аби вона не настрашилась, шкрябав за вухом. Коли вона заспокоїлася і мирно рохкала та чавкала, Левко різко накинув їй на голову мішок сажі. Свиня кричати не могла, бо спочатку намагалася вдихнути повітря, а виходило лиш коротке, здушене «і-і-і-і» — попіл миттєво перехопив подих. А пан Помазан тоді завдав багнетом два удари — в горло і в серце. Лишалася дрібничка: показати німцям, що свиня далі жива. Отже з вуха щойно зарізаної свинки Левко обережно зняв пломбу і перечепив на порося. Коли часом інспектор запитував, чому свиня мала, Левко жалівся, що нема чим годувати й тоді можна було добути ще зайвого прокорму.

3

Першим з’явився Краух і запитав, чи все готове, я відрапортував, як по писаному, він задоволено окинув оком залу і сказав, що за п’ятнадцять хвилин гості будуть на місці. Ми вийшли з ним на подвір’я, Краух закурив і дивився, як з лазні виводять голих циган у глиб табору.

— Куди їх тепер? — запитав я.

— Зараз їм дадуть таборове вбрання і заберуть від нас. У нас тут Arbeitslager[101], а не курорт. Тут працювати треба, а не байдики бити.

— А в мене виникла думка, коли я за ними спостерігав, що добре було б їх усіх виселити в Африку.

— Є й така ідея. До того ж разом з євреями. Нехай би собі там одні одних у дурні пошивали. Я чув, що для цього навіть вибрали Уганду. Чудова країна, чудовий клімат, завжди тепло, їжа сама з дерев падає. У нас там вглибині навіть є такий барак, що має назву «Уганда».

— Та не може бути! — засміявся я.

— Аякже! Там знаходяться всілякі ледарі й симулянти чи то пак «мусульмани». Справжнісінька Уганда, бо нічого не роблять, тільки лежать собі, а їм супчик приносять. Хто б від такого щастя відмовився? А ми з вами, на жаль, мусимо на свій шмат хліба тяжко працювати. — Він нахилився до мене й упівголоса повідомив: — Недавно я собі одну юну жидівочку висмикнув зі свіжого транспорту. Перша кляса. Зараз нею бавиться мій колега, але я був у неї першим. Я їй популярно розповів, що її чекає попереду, і вона не дуже комизилася. Так що інколи й нам щось перепадає.

— Зі свого боку рекомендую сестер Колібрі.

— А що? Вони вже роздуплились?

— Ще й як. Я особисто зняв пробу. Так що запрошую. Там у нас є номер з басейном.

— О, я запрошу ще гера Мюнхау до компанії. Ми з ним завтра маємо завітати до «Атляса», а на вечерю прийдемо до «Жоржа». Знаєте, Андреасе, — тут він мене вперше назвав саме так, — ви мені подобаєтеся. Мабуть, я замовлю за вас словечко, щоб вам під керівництво віддали ще й готель.

Ми з ним завтра маємо завітати до «Атляса», а на вечерю прийдемо до «Жоржа».

— О, це вершина моїх мрій. У мене в голові безліч чудових планів і задумів. Але чому запізнюється гер Мюнхау?

— Він вирішив особисто бути присутнім на допиті двох українських націоналістів. Цих свиней, які вирішили, що їм можна самовільно проголошувати свої фантазійні держави. Тепер вони ще ступили на шлях війни з нами. Ну, нічого, ми їм швидко роги обламаємо.

З цегляного будинку, в якому були затемнені вікна, пролунав несамовитий крик.

— Ох, — зітхнув Краух. — Боюся, що це затягнеться. По-доброму не призналися, що ж — тепер їх гамселять. Якщо чесно, я не люблю бути свідком таких сцен. Але комендант вирішив зблиснути всіма своїми талантами. Ходімо перепустимо по шкелику.

Ми зайшли до зали, сестри відразу кинулися до нас із короваєм, Краух їх зупинив жестом.

— Ще не час. Нехай стане там хтось на дверях, щоб не пропустити відповідальний момент.

Я налив горілки, ми цокнулись, випили й закусили маринованими оселедцями за рецептом пані Помазан.

— Пишно! — похвалив Краух. — Ще по одній.

Та щойно я взявся за пляшку, як влетів кельнер і повідомив, що високі гості йдуть до нас. Колібрі миттю зайняли стійку і намалювали на своїх личках радісні усмішки. Гості увійшли таким рішучим кроком, ніби заходили не до бенкетної зали, а до приміщення штабу. Гер Мюнхау, побачивши коровай, скинув рукавички, віддав їх ординарцеві, відламав кавальчик хліба і, вмочивши в перетертий сіль з часником, поклав до рота. В очах його засвітилося задоволення. За ним і решта берлінських гостей разом з унтерштурмфюрером Рокітою, комендантом Тернопільського Гетто, зробили те саме, а вкінці частувалася таборова еліта: комендант Густав Вільгауз, оберштурмфюрер Фріц Ґебауер, шарфюрери Гайнен і Штайнер. Було також кілька дам на чолі з фрау Отілією Вільгауз. Краух запросив усіх до столу, стежачи, аби сідали вони за рангами. Кельнери заметушилися, підскакуючи до кожного та запитуючи, чого бажають велебні