Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

знущалися над нашими кельнерами, забагаючи те, чого ті не повинні робити — наприклад, вигуляти їхнього капризного пуделя, аби він собі висрався в тополиній алеї на Академічній, або принести — і то вже, в цю секунду — забутого у лазничці перстеника, чи пошукати їхнього чоловіка. А про те, щоб відмовитися чи чемно нагадати, що це не входить в обов’язки кельнера, навіть думати не варто, бо скандал готовий, до якого ще й долучаються їхні чоловіки й відразу починають тицяти в такого кельнера пальцем і допитуватись про його родину до п’ятого коліна. Одна стара порхавка, що виявилася матусею молодого гауптштурмфюрера, який саме повернувся з фронту з пораненою правицею, змушувала кельнерів під час сніданку читати їй свіжі газети, бо стара дримба не годна була лиґнути ані плястерка сиру, доки не довідається, що там у світі робиться. Вона так усіх додовбала, що я якось не витримав і, підстерігай, коли вона мала виходити з покою, насипав трохи гороху на сходи. Любо було спостерігати, як та жаба летіла до самого долу, виповнюючи своїм істеричним вереском увесь готель, поки я хутенько, ніби поправляючи килим, що ним застелено було сходи, визбирав усі горошини. З тої пори вона з номера не виходила, але що ж — вона й далі під час сніданку, тепер уже в ліжку, вимагала читання газет, та цього мало, бо ще треба було масажувати їй спину, бо так лікар приписав. Кельнери були такі люті, що готові були її вдусити. А що я не мав нічого проти, то мої батяри це й зробили, накривши її мармизу подушкою та лігши зверху. Стара баба ґеґнула, ніхто розслідування не робив, усе списали на те падіння зі сходів. На жаль, такий самий фокус неможливо було застосувати до молодших пань, які були хоч і менш вредними, але теж не заслуговували на те, аби засмерджувати цей і без того смердючий світ. Тоді б не обійшлося без скрупульозного розслідування та винюхування, що і як.

Одна така видра просто знущалася з кельнера: «Принесіть мені порцію чаю, але щоб есенції чаю було рівно стільки, скільки міститься в ложці, а ще принесіть шість кусників цукру і плястерку цитрини не грубшу, як на три міліметри». І все дістала, що замовляла. Але нещастя хотіло, що касієрка, котра краяла цитрину, не трафила в мірі й відрізала шматочок, котрий був у чотири міліметри завгрубшки. Пані вибухнула таким водограєм нервів, що тільки утеча порятувала кельнера від вибуху сміху й не дотримання засади, що з гістьми завше треба чемно і з респектом поводитися.

Загалом наш світ — велика купа лайна, яку добре було б гарненько розчистити. І знову як тут не згадати того придурка Адольфа. Замість того, щоб планувати винищення окремих європейських націй, хай би зайнявся африканцями, які розмножуються, мов ті щурі, й що вони нужденніші, то й сильніше розмножуються, таке враження, що примара голоду викликає у них найбільшу хіть. Між іншим, гер Краух має таку саму думку, яку він висловив мені, добряче захмелівши. Ми з ним могли б багато чого змінити у цьому світі, якби нам дали таку змогу.

Але то я вам ще не все розповів про офіцерських жінок, бо серед них траплялися і хвойди, які, припершись до Львова з Райху, вдавали, що чекають на свого чоловіка, який нібито має ось-ось повернутися з фронту, а може, й не вдавали, але насправді шукали пригод, і навіть одна така пригода не оминула мене. Якось покликала мене до свого покою доволі поважна дама років під п’ятдесят, але ще фігурова, з великою, випнутою дозаду, дупою, великими цицьками і, хоч і не осиною, але виразною талією. Вона проходжувалася ресторацією з гордо піднятою головою, то своєю поставою нагадувала лук, бо талія западалася, а спина і сідниця випирали. І ото вона мене покликала, а сама лежала у ліжку в мережаній сорочці й щось молола про те, що її голова болить, а сама ножиськами своїми шур-шур під ковдрою так, що ковдра за кожним разом сповзала з неї, і рукою погладжувала себе з ласим виглядом. Я наблизився до її ліжка і запитав: «Чим можу допомогти, ласкава пані?» На ту пору ковдра уже сповзла до колін, і я побачив голі стегна, а коли вона підтягнула одну ногу до себе, оголилося й те, що тримає нас у цьому житті. Тоді я, довго не вагаючись, скинув з себе все і влігся на неї та на м’якому й пружному м’ясиві задовольнив і свою хіть, бо цікаво було, як то порати старшу пані. Отже, щоб скінчити, я мусив її попрохати, аби вона стиснула м’язи, бо надто просторою виявилася її піхва, і я міг собі шурати до другого пришестя, але вона мене послухала, і я з вдячність вкусив її за вухо. Потім вона мене викликала до себе двічі на день, але я не був такий дурний, як першого разу, а без попередньої оплати навіть не брався до роботи. Я ж мусив компенсувати і свої втрати, бо ж у ті дні вже не мав сил на кохану Меласю, мусив вдавати страшенно перевтомленого, а бідна Мелася, хоч і намагалася мене розбурхати, зазнавала поразки й з глибоким смутком засинала.

2

Пан Краух й надалі не перестав бути моїм добрим янголом-охоронцем і запропонував, аби саме наш ресторан постачав їжу до Янівського концтабору для офіцерського складу, бо так їм припала до смаку кухня пані Помазан. Для мене то було за честь, та й платили добре, але я ще випрохав у пана Крауха, аби мені дозволяли відрізати по одному ґудзикові у окремих померлих в’язнів, бо мерли там вони, як мухи, від різних хворіб, епідемій та й просто з виснаження, хоча мене цікавили не геть усі в’язні, а лише видатні, а там же ж бо були відомі люди — підприємці, фабриканти, актори, піснярі, музиканти, професори, колишня богема й еліта, яка колись гордо дефілювала на Корсо, а тепер мусила гарувати. На ту пору я вирішив свою колекцію ушляхетнити, тому ґудзики мусили належати винятково небуденним особам.

Одного разу пан Краух попрохав мене, щоб я доставив вечерю у Янівський концтабір і особисто простежив за сервіруванням столів, бо має прибути поважна комісія з Райху. Я усе організував, замовив два автобуси, і ми з кухарями та кельнерами, а ще я прихопив і сестер Колібрі, рушили до табору. На брамі, як і належиться, був оптимістичний напис «через працю