Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Та що ви! — сором'язливо заперечила Аяко й додала: — Я принесу окропу.
— Ая-тян, не треба метушитися.
— А я не метушуся.
— До речі, Сома-сан, ви не заглядали до нас цілий місяць, Ая-тян дуже хвилювалася. Може, ви застудилися?
Канае силувано всміхнувся.
— І не думав застуджуватися. Був зайнятий, роботи по горло. Навіть сьогодні мене привела сюди службова справа.
— Яка?
— Мотоко-сан, ви працюєте над обкладинкою?
Скориставшись з нагоди, Аяко встала й пішла вниз готувати чай. Мотоко провела її очима й запитала:
— Сома-сан, того дня и на прогулянці з Ая-тян нічого не сталося?
На обличчі Мотоко проглядала цікавість, але тон її запитання не вимагав від Канае докладних роз'яснень.
— Чому ви так думаєте?
— Ви ж після того до на нас не заходили.
— Був зайнятий.
— І на прогулянці викладали свої погляди про музику Сібеліуса?
— Не збирався, але…
— Від того дня Ая-тян не розлучається з пластинками. Вона здібна учениця. Щоразу, особливо вранці, вмикає радіо, щоб не пропустити музику Сібеліуса. Протуркотала мені всі вуха про нього.
Канае всміхнувся, а потім запитав:
— Аяко-сан про той день щось розповідала?
— Нічого. Тому-то я вас розпитую.
— Здається, вона мене терпіти не може.
Мотоко кинула на нього допитливий погляд і відповіла:
— Я так не думаю.
— Настрій у неї зіпсувався.
— Ви самі в цьому винні. Ая-тян раділа з тої прогулянки. Та це й не дивно, бо вона живе наче під замком, на людях майже не буває. Однак відтоді ви не показувалися і, зрозуміло, вона почала турбуватися.
„Отже, Аяко нічого не сказала подрузі,— подумав Канае.— А натомість взялася слухати пластинки з музикою Сібеліуса”.
— Ая-тян начебто до вас не байдужа.— Мотоко глянула насмішкувато на гостя й перевела розмову на інше: — То що будемо робити з обкладинкою?
— Про це я вас хочу запитати,— заспокоївшись, відповів Канае. „Бо від Мотоко іноді можна почути бозна-що”,— подумав він.— Що за безвідповідальність! Хіба я вас не просив? Спочатку ви відмовлялись, а потім згодилися.
— Але ж ви сказали, що можна не поспішати. Бо книжка, мовляв, буде готова аж через шість місяців. Та хіба можна ілюструвати книжку, якщо не знаєш її змісту? Крім того, ви перестали в нас бувати…
— Вибачте.
У цей час з'явилась Аяко з термосом у руках і взялася готувати чай.
— Ая-тян, я й від твого імені сварила Сома-сана,— проказала Мотоко.
— За що?
— За те, що давно не приходив. Що забув нас.
— Та хіба я можу забути? — поспішно заперечив Канае.
— Тістечка зараз розкладати чи почекаємо Нісімото-сан? — запитала Аяко.
— Ая-тян, тобі принесли, тобі й вирішувати, що з ними робити.
— Нічого подібного. Сома-сан приніс їх вам, бо в нього до вас службова справа. Сома-сан, правду я кажу чи ні?
Канае кивнув, бо в її запитанні було стільки непідробної щирості. Настрій у нього поліпшився.
— Ая-тян, розкладайте. Мабуть, вам вони найбільше сподобаються.
Гість першим з'їв свою порцію і попросив ще налити чаю.
— Який же ви ненаситний! — здивувалася Мотоко.
— Бо зголоднів,— і Канае силувано всміхнувся.
— Беріть ще. Для Нісімото-сан я відклала,— сказала Аяко, поглядаючи на подругу.
— Так, так, можете з'їсти й мою порцію,— припрошувала Мотоко.
— Мотоко-сан, свого не роздавайте.
— Ая-тян, чого ти всюди пхаєшся?
У словах Мотоко було стільки щедрості, що Канае без жодного вагання ум'яв ще трохи тістечок.
— Аяко-сан, як у вас з Сібеліусом? Яке враження від його музики? — запитав він.
Аяко розгубилась і промимрила:
— Важко сказати… Я її не розумію.
— Чого саме?
— У Сьомій симфонії начебто нема окремих частин. Я прослухала її тричі з ваших пластинок і не збагнула, на чому ґрунтується її цілісність. Здається, чогось подібного в інших композиторів нема.
— Цю симфонію я теж не зовсім розумію,— зізнався Канае.— У ній Сібеліус наче підбиває підсумки своєї творчості. Окремі стихії виявляються тут без зайвих емоцій. Такий музичний твір, який не розбивається на частини, треба слухати з довгограючої пластинки.
— Четверту симфонію передавали по радіо, але її зміст теж не дійшов до мене. Мені даються тільки короткі речі, наприклад, „Туонельський лебідь” або „Сумний вальс”. А будова великих творів мені не зрозуміла.
— Будова?..— Канае задумався.— Ви не розумієте того, що окремі музичні теми не розвиваються, а з'являються незалежно одна від одної?
— Ніби це.
— А вам, Сома-сан, таке незрозуміле плетиво подобається? — іронічно завважила Мотоко.
— Може, ви й маєте рацію,— Канае задумався.— Але я хотів би навести на свою користь деякі аргументи.
— Ми вас слухаємо.
Пригубивши чашку, Канае хвилинку думав, а потім підійшов до книжкової шафи і взяв „Калевали” та монографію Сесіля Грея.— Минулого разу я, здається, пояснював зміст „Туонельського лебедя”. Це одна з Чотирьох легенд, написаних на основі фінського епосу „Калевала”. Взагалі вся творчість Сібеліуса тісно пов'язана з „Калевалою”. Навіть для симфоній автор черпав фінський дух з того самого джерела. Та все одно минулого разу я заявив, що не вважаю Сібеліуса композитором, який оспівав Фінляндію…
— Стривайте. Я цього не пригадую,— втрутилася Мотоко.
— Невже я казав це тільки Аяко-сан? Словом, я вважаю, що Сібеліус оспівав свою власну країну, а Фінляндія послужила йому лише сценою для створення ідеального мистецького світу. Зрозуміло? Те, що він узяв з „Калевали” і глибоко засвоїв, не вступало в суперечність з його уявленнями. Згадувані раніше Чотири легенди написані в ранній молодості, до появи Першої симфонії й Концерту для скрипки з оркестром. Однак дві з них — „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” — можна вважати основою всієї його творчості. „Туонельський лебідь” зрозумілий кожному, навіть якщо слухати його з платівки. На темних водах країни смерті гойдається лебідь. Музика сповнена ліризму, смутку й самотності. Як пише Сесіль Грей, повільний, заколисуючий ритм 4/9 і особливо мелодія англійського ріжка вражають неповторною красою. Цей ритм зустрічається і в інших творах Сібеліуса. Можна не сумніватися, що ліричний струмінь його музики бере свій початок з образу лебедя, що гойдається на водах країни смерті. Зрозуміло?
— Все зрозуміло,— і Аяко кивнула головою.— „Туонельський лебідь” мені дуже до вподоби. Коли слухаю цю музику, то мимоволі згадую Мотоко-сан.
— Як ви кажете?..— перебила Мотоко.— Так, наче я вже мертва.
— Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати, що ваше почуття самотності чимось схоже на цю музику.
— А я не почуваюся самотньою.
— Не треба сперечатися,— втрутився Канае.— Послухайте ще цікавішу річ. Хочеться підкреслити, що „Повернення Леммінкяйнена” — твір зовсім іншого характеру. Нещодавно я вперше почув його по радіо. Може, тому, що я сподівався від нього