Лазарит - Симона Вілар
Уже кілька днів море було неспокійним, спінені вали один за одним накочувалися на положистий піщаний берег із рибальськими суденцями, витягнутими на сушу від гріха подалі. Якщо галея, що належала генуезцям, і справді курсує уздовж узбережжя, то за такої погоди повернеться вона не скоро. Тому їм із Джоанною доведеться ще на певний час затриматися в цьому глухому містечку, чекаючи на бодай-якесь судно.
Чи засмучувала Мартіна ця затримка? Навряд чи. Побути тут із Джоанною ще кілька днів, віддаючись любощам і не замислюючись про майбутнє… Іншого виходу немає. І не лише через небезпеку мандрів розбурханим морем, а й тому, що недавно до берега неподалік від Олімпоса прибило пошарпаний бурею вітрильник із біженцями з острова Кіпр. Від них Мартін довідався про останні новини. З’ясувалося, що Філіп Французький уже висадився під Акрою, але не поспішає штурмувати оточене місто, а має намір дочекатися прибуття Річарда Англійського з головними силами хрестоносців. Однак сам Річард, замість того, щоб повести свій флот до берегів Леванта, дорогою затримався, обрушивши раптом усю міць хрестоносного війська на Кіпр.
Коли Мартін розповів про це Джоанні, вона сказала, закохано дивлячись на нього своїми фіалковими очима:
– Сама доля утримує нас тут. Хіба не все одно, що станеться з нами потім?
Їй хотілося бути з ним.
І глибоко в душі Мартін теж цього прагнув. Справді: навіщо квапитися, коли під Акрою все спокійно, Сарі бат Соломон нічого не загрожує, а Річард надовго застряг на Кіпрі? Утім, Джоанна запевняє, що її вінценосний кузен – чудовий воїн і йому не вперше здобувати стрімкі та приголомшливі перемоги. Але це нічого не змінює: обоє вони поки в Олімпосі, і геть усе – море, вітер, небо й навіть війна, яка спалахнула зовсім не там, де очікували, – сприяє продовженню того, що сталося на світанку біля гірського потічка.
Далеко внизу вирувало море, по муру неквапно походжав вартовий-італієць у начищеній лискучій касці; плаксиво горланили чайки, ділячи здобич. Вийшовши з фортеці, Мартін почав спускатися по вирубаних у скелі сходах до містечка, яке поки що приховував виступ гористого рогу.
Генуезці чудово тут облаштувалися: їхні масивні кам’яні шпильчасті палаццо, оточені садами, видно було по всіх навколишніх узвишшях. Але сам Олімпос стояв у глибокій ущелині – там, де в море впадала невелика річка. Ще тисячу років тому в цій маленькій грецькій колонії карбували власну монету і зводили храми на честь бога Гефеста. Але ті часи давно минули, й тепер Олімпос перетворився на глуху ромейську провінцію, де про колишню розкіш нагадували тільки обвиті плющем руїни храмів, що вряди-годи траплялися між новіших будівель, серед яких вирізнялися церква Святого Мефодія і будинок тутешнього екдіка,[107] у якому Мартін поселив Джоанну та її людей.
Прямуючи сюди, посланець Ашера бен Соломона правильно розрахував: їхній приїзд не зможуть не помітити. Звичаї в містечку були патріархальними, і поява лицаря-госпітальєра з вродливою, жвавою та невимушеною в поводженні попутницею, яка ще і яскраво вбиралася, сполошило Олімпос. Місцеві мешканці – від малого до старого – вибігали з будинків повитріщатися на непроханих гостей: молоду жінку з поставою імператриці, яка не ховала під покривалом ані обличчя, ані довгих чорних кіс, та її попутника-лицаря і почет.
Джоанну розважала простодушна допитливість городян: занадто вже відрізнялися галасливий, багатонаціональний, звиклий до всього Константинополь, торговельна Нікея від цього суворого поселення, адже назвати Олімпос містом не повертався язик. Проте місцевий екдік прийняв їх гостинно й поселив у своєму власному багатому будинку. Щедрість госпітальєра підживлювала привітність екдіка – а гроші в цих краях мало кому доводилося бачити, за винятком хіба що генуезців. Мешканці містечка, натомість, раділи, що кухар Бритрік на місцевому ринку, розташованому серед руїн стародавнього храму, скуповує рибу й устриць у рибалок, сир і молоко у селян, полотно у ткаль і щедро за все розраховується.
– Невже вони ніколи не бачили благородних панів? – дивувалася Джоанна, прогулюючись уздовж аркової галереї, звідки відкривався краєвид на затоку й набережну.
– Немає нікого благороднішого за коменданта фортеці. І хоча судна, що пливуть у Левант, часом зупиняються в бухті поповнити запаси прісної води, на берег ніхто не сходить, і таких прекрасних дам тут не було вже добрих сто років.
Повідомивши це, Мартін демонстративно обіймав Джоанну, це бачили місцеві мешканці, і, хоча жінка й намагалася м’яко ухилитися, те, що знатна красуня проводить ночі в обіймах госпітальєра, слуги екдіка вже розтеревенили по всіх околицях.
Чи переймалася цим англійка? Мартін знав: тепер він має над нею цілковиту владу. Вона ніби й досі не могла оговтатися після того, що сталося між ними в горах, і, дивлячись закоханими очима, корилася будь-якій його забаганці. Та і йому не складно було зображати лицаря, котрий згорає від любові – Джоанна виявилася дивовижною коханкою. Обоє перебували немов у хмарі насолоди, весь час тягнулися одне до одного, ділилися доторками, поглядами, цілунками, а часом із вечора аж до ранку без перепочинку, до знемоги віддавалися пристрасті. І щоразу знаходили одне в одному щось нове, невідоме, бентежне, несамовито солодке…
Їм нескладно було цілком віддатися коханню, адже всі попутники одностайно підтримували це раптове почуття, задоволені, що поруч з їхньою леді нарешті справжній чоловік. Не останню роль у цьому відігравало й те, що Мартін поводився як справжній господар, який дбає про своїх людей, щедрий і зовсім не дріб’язковий. Серед людей із Незербі він почувався в колі друзів і навіть не заперечував, коли Ейрік, скориставшись тим, що капелан фортеці належить до латинського обряду, обвінчався зі своєю Саннівою.
Зрештою з’явилися дві закохані пари, а може, й три: воїни Дроґо, сміючись, подейкували, що їхній капітан-сакс, завжди похмурий і зосереджений, до ночі затримується з камеристкою Ґодіт, а іноді виходить із нею на тривалі прогулянки берегом моря, поки його підлеглі захоплено ловлять разом із місцевими хлопчаками форель у гирлі річки чи змагаються в кості або тафл[108] із кіпрськими біженцями.
Для Мартіна це було лише тло його стосунків із Джоанною. На його щирий подив вона, давно вже заміжня жінка, начебто нічого й не знала про різноманітні дивовижі плотського кохання. Мартіну подобалося дивувати її то однією, то іншою любовною фантазією, і якщо спершу жінка цього трохи соромилася, то згодом
