Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Уже й шпиталі зазнавати скрути - бракувало хініну, каломелі, опію, хлороформу, йоду. Бинти й марля стали надто великою цінністю, щоб їх викидати після вжитку, і дами, які доглядали поранених у шпиталях, кожного разу несли додому повні кошики закривавленого гноття, що його, переправши й випрасувавши, повертали для подальшого використання.

Але для Скарлет, яка щойно вирвалася з лабет удівства, війна означала тільки добу веселощів та розваг. Навіть деякі труднощі з одягом та харчами не могли потьмарити її настрою - так вона тішилася своїм поверненням у світ.

Думаючи про те, як безбарвно прожила вона попередній рік, коли кожен день анічим не відрізнявся від іншого дня, Скарлет відчувала, що тепер життя набрало неймовірно швидкого темпу. Щоранку на неї чекала якась нова захоплива пригода: все нові й нові чоловіки шукатимуть з нею зустрічі, казатимуть їй, яка вона гарна, й запевнятимуть, що для них було б щастям битися за неї і навіть померти. І хоч Скарлет кохала Ешлі й була певна, що кохатиме його до самого скону, це не заважало їй безоглядно фліртувати, зваблюючи кавалерів, які пропонували їй руку й серце.

Повсякчасний відгомін війни сприяв приємній невимушеності у товариському житті, на що старші люди споглядали не без тривоги. Матері раптом виявили, що до їхніх дочок заявляються в гості незнайомі молодики, не маючи при собі ніяких рекомендаційних листів, та й узагалі бувши невідь якого походження. І ці дочки - жах який! - дозволяють собі сидіти з ними, взявшись за руки. Місіс Меррівезер, яка з власним чоловіком уперше поцілувалася тільки після весілля, ледве очам повірила, заставши свою Мейбел, як та цілується з малим зуавом Рене Пікаром, і просто отетеріла, коли побачила, що дочка навіть і не соромиться власного вчинку. І хоча Рене Пікар негайно ж таки попросив у Мейбел руки, суті справи це не змінювало. Місіс Мерріве- зер відчувала, що Південь котиться до повного морального розкладу, і частенько прилюдно висловлювала цю свою думку. Інші матрони гаряче підтримували її і винуватили в усьому війну.

Але юнаки, що збиралися за тиждень чи там місяць накласти головою, не могли чекати цілий рік, щоб дістати право назвати врешті свою обраницю на ім’я - звісно, додавши слово “міс” попереду. Вони не погоджувались на тривале залицяння, як того вимагали правила доброго тону з передвоєнних часів. Звичайно вони вже за три-чотири місяці знайомства робили пропозицію. А дівчата, хоч і знали дуже добре, що порядній панночці слід спершу тричі відмовити й тільки на четвертий раз погодитись, тепер без зайвих зволікань давали згоду вже за першим разом.

Оскільки війна так спростила стосунки між людьми, жити Скарлет стало страшенно цікаво. Якби не прикре доглядання поранених та нудний обов’язок скручувати бинти, вона б не заперечувала, щоб ця війна тривала й вічно. Власне, тепер і чергування у шпиталі її не дратувало, бо давало чудову нагоду полювати на кавалерів. Безпорадні перед її чарами поранені складали зброю без найменшого опору. Поміняти пов’язку, зволожити обличчя, підбити подушку, помахати над ним віялом - і вже він готовий, закохався. Та це ж була просто розкіш після такого занудного року!

Скарлет немов повернулася до тих часів, коли вона ще не одружилася з Чарлзом,- їй здавалося, наче взагалі цього шлюбу не було, і вона не пережила ніякого стресу по смерті чоловіка, і не народжувала Вейда. Війна, шлюб, народження дитини - все це пройшло повз неї, не зачепивши глибших струн в її душі, і вона лишилася такою, як була перед тим усім. Скарлет мала сина, але його оточили такою турботою в червоному цегляному домі, що вона ледве чи й пам’ятала про синове існування. Розумом і серцем вона знов була Скарлет О’Гара, найперша красуня в окрузі. Думки її та вчинки не змінилися від довоєнних днів, тільки поле діяльності незмірно розширилося. Махнувши рукою на осуд приятельок тітоньки Туп, вона вела себе так, як до одруження - ходила на вечірки й танці, їздила верхи на прогулянки з військовими, загравала,- одне слово, збавляла час як звикла буда дівчиною, от тільки що жалоби не скинула. Вона знала, що цього Дріботуп і Мелані могли б уже не витримати й обуритись. Але й у вдівстві своєму вона була така сама чарівна, як і в дівоцтві: мила, коли могла робити, що хоче, послужлива, поки це було їй наруч, марнолюбна, коли йшлося про її зовнішність та успіх серед чоловіків.

Ще кілька тижнів тому така спроневірена, тепер вона відчувала себе щасливою, маючи повно кавалерів, які розхвалювали її чари,- настільки щасливою, наскільки дозволяло їй усвідомлення того, що Ешлі одружився не з нею, а з Мелані й перебуває у небезпеці. Та як не дивно, вона легше могла примиритися з тим, що Ешлі належить іншій, поки він десь далеко. Часом Скарлет здавалося, що, опинившись за кілька сот миль звідси у Вірджинії, він ніби такою самою мірою став належати їй, як і Мелані.

Так непомітно збігали осінні місяці 1862 року, коли догляд за пораненими, танці, прогулянки верхи, скручування бинтів, та ще короткі наїзди до Тари заповнювали всі її дні. Відвідини домівки розчаровували Скарлет, бо майже не випадало нагоди спокійно й без поспіху поговорити з матір’ю, про що вона так мріяла в Атланті, посидіти біля неї, заклопотаної шитвом, вдихаючи ніжний аромат парфумів з лимонної вербени, що йшов від її сукні, відчуваючи лагідний доторк її ніжної долоні у себе на щоці.

Еллен тепер схудла, з ранку до ночі вона клопоталася по господарству, так що й спати лягала чи не пізніше за всіх у садибі. Вимоги інтендантської служби Конфедерації зростали з кожним місяцем, і Еллен мала докладати зусиль, щоб їх задовольняти. Навіть Джералдові довелося вперше за багато років узятися за господарство, бо управителя на місце Джонаса Вілкерсона так і не знайшли, і Джералд сам об’їжджав верхи всі землі. Еллен ледве ставало часу поцілувати дочку на добраніч, Джералд цілі дні збував у полі, тож Скарлет у Тарі просто нудилась. Навіть її сестри мали тепер своє коло інтересів. Сьюлін нарешті вже “порозумілася” з Френком Кеннеді й наспівувала “Коли ця війна скінчиться” з таким багатозначним виглядом, що Скарлет мало не казилася, а Керрін усю поглинули мріяння про Брента Тарлтона, і ніщо інше її не цікавило.

Загалом виходило так, що хоч Скарлет вибиралась до Тари завжди з радістю в серці, вона ніколи не шкодувала, дістаючи там неминучого листа від Туп і Мелані, в якому ті прохали її повернутися