Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий

у неволю ведуть. Ніби розуміють це. Не розвіваються гордо, похилилися вділ, ніби руки в розпуці опустили, і замітають землю, чужу, непривітну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливі слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранці ніби не бачать того. Хто згадує минулі хвилини побід, хто надіями забігає в будуче.

Живий ще Карло, живі каролінці, ще не скінчилася війна! Реви, товпо, плюй, скаженій, піддобрюйся цареві, котрий глядить на тебе, гірш ніж на стадо худоби, — на те ти товпа!.. Прости їм, Господи, не знають бо, що творять.

Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може дальше йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша і — плаче. З болю чи з сорому. Закрив очі рукою, закусив зуби, нічого не бачить і не чує... Перейшли.

— Нецікавий народ.

— Ніс напоздовж, очі впоперек, ти гадав які?

— Худяки.

— Сила в костях, не в салі. Бачиш, канони везуть. Котяться вулицями Смоленська на шведах здобуті гармати. На дулах кров, порозбивані замки, мало котра схоче на своїх стріляти. Підскакують на нерівних вулицях. Нерадо їдуть ними.

— Цар, цар!

І товпа реве, дереться, скаженіє. Не розбереш, що таке кричать. Підносяться руки з хлібом-сіллю, з чарками, з малими дітьми, щоб побачили побідоносного царя. Ось він. він, сам найясиіший, той, що шведа під Лісним розбив, побідитель!

Їде на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений.

Царська голова вище всіх. Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба лента святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кождий понесе такий тягар. Цар голова гордо задер, малий вус торчить, очі шукають жертви.

Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає!

Біля царя Меншиков і Шереметєв. за ним його бояри й генерали, всі близькі йому і — його дубині. Щасливі, бо цар в днях тріумфу не б'є. Хіба жартом, скорше милує вірних слуг своїх — кого ордером, кого землею, кого тим, що за ухо потягне. Ласкавий цар в день своїх тріумфальних в'їздів. Ніхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень... Кухлями п'ють горшку. Запиваються на смерть, щоб пам'ятали, як тріумфально в'їздив у город побідоносний цар.

Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені всяким добром. Позаду хорі й ранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже, мрачне й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених воронів і галок.

Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські мури, останні свідки колишніх, княжих часів.

Цар Петро святкує побілу біля Лісного.

Після в'їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи приказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив.

— Молодець! — гукнув цар, почувши про цей інцидент. — Їй-Богу, молодець. Вип'ємо за його хоробру душу.

Випили.

— А тепер п'ю за здоровля полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним.

Цар у знаменитому настрою. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не сторощив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує льва, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.

— Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви, — каже цар.

Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.

— Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П'ю за здоровля Івана Степановича Мазепи.

Випивають.

— Іван Степанович, може, вже й не жиє, — завважив хтось із царських людей.

— Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть, — жартує цар.

— Що хитрий, то правда, — завважує Шереметєв. — Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацько-запорожського його величества царя.

Цар дивиться на Шереметєва уважно.

— Не розумію. Висловлюйся ясніше.

Шереметєв нахиляється до царя і щось йому півголосом говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок.

— Фу, чорт! Наскучило мені.

Шереметєв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.

— Не розумію. Висловлюйся ясніше. Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!

Випив.

— Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!

Цар грімко порожню чарку на стіл кладе.

— Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний.

— Власне тому, що за границею вчився... — починає Шафіров, але цар не дає йому докінчити гадки.

— Росія як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця — фу!

Цілий стіл з острахом глядить на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб.

Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає, — думає.

— Чорт його зна, того старого лиса. Можливо. Черкаси сподібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл. — Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!

В салі муха бренить.

— Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивити діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятовський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець.

Гук, шипіт, блеск, — пускають кольористі огні. Цар охотник до них. Цар піротехнік.

Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус.

— Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому приказує цар... Фу! Чорт!

Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної салі, — високий