Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий

так Бог найкраще бачить, що воно неможливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу. то й тоді їхати мені з України не порадно. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках: Полтавському й Миргородському, і лихо це перекидається у полки: Чернігівський та Стародубський, у котрих дотепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної кватири, то свавольники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних...»

— Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем, та ще додай, що гетьман завважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого щоб не допустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони.

Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табор шумів. Він мав свої турботи: харчі, горілка, чоботи і білля. Турбувався малим. Великому і турбота велика. У високе дерево громи б'ють.

— Скінчив? — питає гетьман Орлика.

— Кінчаю, милосте ваша. ще лиш останній пункт.

— Остаток повинен бути кріпкий. Кінець дало хвалить.

— Кінець діло хвалить, — повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно. — Невже ж тії там думають про це?

— Бачив ти думаючу товпу?

— Я скінчив, ще тільки чорнило присхне, — і Орлик поклав перед гетьманом на столі гарним крученим письмом записаний лист зеленкуватого грубого паперу.

Гетьман перечитав.

— Справляти нема коли. Хай буде й так. — Поклав свій повний підпис. — Хай з Богом іде. Треба виправити зараз-таки, нині, негайно. І не будь-ким. Діло важне.

Орлик підіждав, аж присохло чорнило на гетьманському підписі, зложив лист, надписав, прибив велику печать і вийшов.

— Може, заспокою царя на деякий час, — сказав гетьман, звертаючися до свого небожа. — Надовго не заспокоїть їх ніхто.

У СМОЛЕНСЬКУ

Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожар. Один наперед другого голосніше, сильніше, скорше. Дивно, що не порозбивалися, не повпивалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззям, квітками, хоругвами. Перед церквами арки з надписами із Святого письма. Стежки посилані дніпровим піском і рінячками.

У городі Смоленську сім тріумфальних брам, з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.

На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випулксті очі, надуваються червоні, масткі губи. Через плече голуба лента. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в'ється з болю, сичить, сіркою дише. «Слава побілившому дракона!»

Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт... Туди проїде цар.

Вулиці замітають, вигортають Бог вість колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жалуючи ні труда, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву.

«Страшний бо цар во гніві своїм!»

У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверима стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль.

Останки колишнього замку, мохом порослі муривали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611-го і 1632-го під стінами Смоленська.

На Дніпрі уквітчані галери.

Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими.

Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославовича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ногами московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра, коли великий Новгород і гордий Псков шукав з ним приятельських зв'язків і підчинявся його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежності від Москви і від Литви, та покірно стелиться під ноги царя-побідника, царя-антихриста.

Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано чекає.

— Як над'їде, на коліна падай.

— Не треба. Цар не любить того.

— А як?

— Смирно стій. На нього дивись.

— А що кричать — «гура!» чи як?

— Що другі кричатимуть, кричи.

— О Господи, як страшно!

— Чим більший цар, тим гірший страх. Не знаєш?

— І хотіла би побачити його, і боюся. Кажуть, як яку дівку сподобає, зараз до себе бере.

— А ви не раді, — правда?

— Тю!

Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грюхотять. Цілий відділ барабанщиків іде і бубнить. Як один.

Всі руки враз вгору піднімаються, всі палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спізнився, — голова не його. Сам цар знамените бубнить, розуміє цю штуку. «Ді-дрррум-бум-бум!.. Ді-дрррум-бум-бум!»

По вікнах, по дверях, по кришах домів, як олов'яний град, розсипаються глухі, настирливі звуки «ді-дрррум-бум-бум!»

Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-під черевиків скаче на одіж і на лиця людей. Подаються взад, попід мури.

«Шведи! Шведи!» — біжить з уст до уст. Товпа хвилюється, кождий рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближніх). Пересуваються мовчаливі чвірки, в пошарпаних синіх каптанах, в чоботях рваних, з поперев'язуваними головами, з руками на опасках. Нерадо тримають крок, ступають, як чужими ногами, прикрий хід. Шведські полонені в тріумфальному поході царя Петра. Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побіди й слави, тепер