Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері
Евеліна плакала й витирала сльози.
— То був тільки жарт, — виправдовувалася вона.
— Але брехня твоя вже не була жартом!
— Яка ж ти безжальна! — схлипувала Евеліна. — Кажу тобі: то був жарт, не більше. Я думала — прокинувшись, ти поглянеш у люстро. І я не знала, що твоя тітка візьме це так близько до серця. Звісно, я скажу їй, якщо… якщо…
— Напишеш своє визнання й підпишеш його. Просто зараз, — веліла Емілі.
Евеліна скорилася: написала те, чого жадала від неї Емілі, й засвідчила своїм підписом.
— А тепер віддай мені аркуш, — простягнула руку по жовтий від часу папір.
— О ні, це тим часом залишиться у мене.
— І хто ж дасть мені поруку, що ти не пустиш його в діло?
— Слово дочки Стара, — гордовито запевнила Емілі.
Від Евеліни вона вийшла усміхненою. Нарешті здобула перемогу в затяжному двобої. Тепер вона очистить Ільзу в очах тітки Рут.
Тітці Рут, як завжди, кортіло довідатись, яким чином, звідки й для чого… Але, наразившись на мовчання Емілі, вона скорилася долі, тим паче що Аллан Барнлі затаїв сильну образу по тому, як двері її господи перед Ільзою зачинилися.
— Добре. Я ж бо казала тобі, що Ільза матиме право знову сюди приходити, щойно ти доведеш її непричетність до тієї справи. Довела! Я жінка справедлива і вмію дотримувати слова, — закінчила тітка Рут, яка, ймовірно, була найменш справедливою поміж усіх своїх сучасниць.
Однак реванш Евеліни не змусив довго на себе чекати. Незабаром ціле Шрусбері аж вирувало з обурення від учинку Емілі та Ільзи, які в компанії двох парубків улаштували нічну пиятику, нібито криючись від сніговиці. На іменинах Джоанни Томпсон до Емілі поставилися так, що зі сльозами приниження вона мусила повернутися додому. Ільза була розлючена.
— Аби ж я, принаймні, добряче напилася, — казала вона, — а то випила замало, щоб бути щасливою, й цілком досить, щоб геть отупіти. Є хвилини, Емілі, коли б я хотіла бути котом, тільки б оті літні поважні пані зі Шрусбері були мишами. Але цур їм! Не обходять вони мене. Незабаром стихне і ця поголоска. Врешті-решт, ми будемо боротися.
— Як боротися з вигадками? — з гіркотою запитала Емілі.
Ільза не надто переймалася тією справою, Емілі ж була в розпачі. Мурреївська пиха страждала! У якомусь ницому пасквілі було описано їхню пригоду — втім, без називання імен. Емілі вмирала від сорому. Натяки були такими підлими, такими брудними й ганебними! Так осквернити чари тієї розкішної, вельми поетичної ночі в оселі Старого Джона! А вона ж гадала, що це стане одним із найкращих, на всі часи, її спогадів. І зненацька такий удар!
Тедді й Перрі були обурені вкрай і все погрожували когось забити. Але кого? Емілі цілком слушно зауважила їм, мовляв, що б не вчинили — тільки погіршать становище. Ота наклепницька статейка збурила суспільну думку добропорядного міста Шрусбері. Емілі не запросили до Флоренс Блек на вечір танців, що мав стати найяскравішою подією молодіжного життя упродовж зими. Жінки здебільшого не відповідали на її уклін, коли зустрічали її на вулиці. Або виявляли до неї холодну чемність, яка спонукала триматися на відстані. Молодики почали ставитись до неї зверхньо і запанібрата водночас. Один, незнайомий, котрогось вечора побіля пошти дозволив собі заговорити з нею. Емілі рвучко обернулася й зміряла його очима. Не перестала бути онукою Арчібальда Муррея! За хвилину молодик був далі від пошти, ніж нормальним кроком пройшов би за чверть години. Повік не забуде, як уміють дивитися очі Емілії Берд Стар, коли вона розгнівана.
Та навіть Мурреївський погляд не міг приборкати розв’язаних язиків. Усі охоче повірили огидним пліткам, що розпускалися про невинне товариство чотирьох друзів. Донесли їй, мовляв, панна Персі, господиня книгарні, прилюдно заявила: «Ніколи не любила усміху тієї Емілії Стар». Емілі здавалося, що, подібно до нещасного короля Генріха, не усміхатиметься вже ніколи. Люди пригадували собі, що Ненсі Пріст до сімнадцяти років теж була несамовитою, а хіба ж пані Даттон, до того як вийшла заміж, не стала героїнею гучного скандалу? «Ви ж розумієте, яблучко від яблуньки недалеко падає» — і т. д. А мати її втекла з отчого дому — хіба ні? А мати Ільзи? Так, її смерть — у криниці старого Лі — була трагічною випадковістю, але хто зна, що б вона утнула, якби не загинула? А ще оте купання голяка, без купальних костюмів! Кінець кінцем, у порядних дівчат не буває таких литок, як у Емілі. Не буває, і край!
Навіть скромний Ендрю перестав заходити п’ятницями на вечірнє чаювання. Емілі вважала його за нудного дурника й відчувала нехіть уже напередодні такого чаювання, але добровільне зречення небажаного залицяльника боляче її уразило, тим паче що причини цього були гранично ясними. Емілі, думаючи про те, аж руки заламувала.
Дійшло до неї, нібито пан Гарді висловив думку, що вона, Емілія Стар, після такого «скандалу» має покинути президію старших класів, оголосивши відповідну заяву. Емілі відкинула голову назад. Оголосити про вихід з президії? Визнати провину, якої вона не вчиняла? Нізащо!
— Емілі, не бери до серця! — втішала подругу Ільза. — Що тобі до того, що кілька столітніх розвалюх вернуть від тебе носа? Нехай пекельні сили мають їх у своїй обладі! Щонайбільше за місяць вони вже поганитимуть когось іншого, і справу буде закрито.
— Ніколи цього не забуду! — спересердя вигукнула Емілі. — До смерті пам’ятатиму всі приниження, що їх зазнала цими днями. Ільзо, пані Толлівер написала мені, щоб я відмовилася від мого столика на доброчинному базарі святого Джона.
— Еміліє Стар, що ти кажеш — це просто неможливо!
— Ще й як можливо — це щира правда! Як на те, і привід знайшовся: мовляв, приїжджає її кузина з Нью-Йорка, тож мусить надати їй столик, а вже для мене вільного столика немає. Крім того, тепер мене
