Емілі виростає - Люсі Мод Монтгомері

Тим часом хлопці знайшли за пічкою в’язанку дров і розпалили вогонь. Потім Перрі взяв одну зі свічок і подався на розвідку вглиб домівки. Не виявив у кімнатах жодних меблів, де-не-де на підлозі валялася тільки солома впереміш із сухою травою. Зате нагорі, в комірці, зробив справжнє відкриття.

— Там є свиняча грудинка й квасоля, — оголосив він. — Ще й бляшанка з консервами. А це у нас що?

Й урочисто підніс — так, щоб усі бачили, — невелику незакорковану пляшку.

— Віскі. Їй-Богу, віскі! Небагато, але цього вистачить. Ось твої ліки, Ільзо. Вип’єш трохи оковитої з гарячою водою, й зі шлунком тобі одразу полегшає.

— Ненавиджу віскі, — простогнала Ільза. — Тато не вживає горілки й не вірить у її лікувальну дію.

— А тітка Томаса вірить, — відказав Перрі, відказав так, немов посилався на беззаперечний авторитет. — Це засіб нехибний. От спробуй — і сама переконаєшся.

— Але ж води немає, — мляво пручалася Ільза.

— Ну, то пий саму горілку. У пляшці лишилося не більше, як дві столові ложки. Пий — не зволікай. Якщо це не поставить тебе на ноги, то в кожному разі не вб’є.

Бідолашна Ільза насправді почувалася так зле, що випила б першу-ліпшу отруту, аби лиш вона давала надію на одужання. Отже, сповзла з канапи, додибала до стільця коло пічки, сіла й взялася цмулити віскі просто з пляшки. Горілка була доброю, міцною. Хто-хто, а Малкольм Шоу розумівся на спиртних напоях! І було її таки більше, ніж дві столові ложки, хоч Перрі запевняв, що дві. Кілька хвилин Ільза сиділа, немов скам’яніла, відтак підвелася й поклала руку на плече Емілі.

— Тобі гірше? — з тривогою запитала Емілі.

— У… упилася, — пояснила Ільза. — На Бога, поможи мені дочвалати до канапи! Ноги мені підламуються. Не пам’ятаєш — хто це говорив, мовляв, ніколи не п’яніє, але горілка завжди б’є йому в ноги? А мені вона і в голову вдарила. Кола у мене перед очима…

Перрі й Тедді шарпнулися на допомогу. Завдяки хлопцям, Ільза хитливим кроком добулася до канапи — знову сховалася у своїм укритті.

— Що ми можемо ще зробити? — запитала Емілі благальним голосом.

— Що могли, те зробили. Навіть більше, — відповіла Ільза з неприродньою поважністю. Заплющила очі й вже не відповідала — ні словом, ні жестом — на будь-які запитання.

— Нехай поспить. Я певен, що після горілки їй попустить, — заспокоював Перрі.

Емілі ж не могла ставитись до цього по-філософському. Та, коли рівне дихання Ільзи переконало її, що хвороба подруги не є тяжкою, — тоді Емілі почала розкошувати. Приємно було сидіти край вогню, вслухаючись у дике виття хуртовини. Свічі кидали відблиски на обличчя Ільзи, що поринула в сон, на обличчя хлопців, що розмовляли півголосом… Ніч була романтичною, захопливою, неповторною.

Одної миті, несподівано звівши очі, Емілі помітила, що Тедді дивиться на неї чудними якимись очима. Їхні погляди зустрілися на секунду, не довше, але й секунди вистачило, щоб геть вивести Емілі з рівноваги. «Що сталося?» — запитала себе, коли трохи отямилася. Відчувала хвилю невимовного блаженства, що поймала і душу її, і тіло. Тремтіла, боялася чогось. Єдиною чіткою думкою серед виру інших думок, що тиснулися їй до голови, була та, що хотіла б отак сидіти з Тедді побіля коминка щовечора, аж до скону. Не важилася поглянути на нього знову, але щаслива була тим, що він близько, майже поруч. Відчувала його парубоцьку силу, його шляхетність і чесність, уявляла собі його сині променисті очі, задивлені в її обличчя. Знала віддавна, що любить Тедді, та нинішнє почуття було геть незвичайним, осібним. І враз вона збагнула, заради кого незмінно відкидала всі хлопчачі залицяння.

Сила нових почуттів була приголомшливою, майже нестерпною. Мусила цей стан перервати. Схопилася, відчинила вікно. Захотілося вийти на повітря, охолонути, звільнитися від цього незбагненного, надпотужного душевного зворушення. Вітер почав задувати в кімнату… Довелося вікно зачинити.

«Невже ти кохаєш Тедді? — запитала себе в думці. — Ні, не може бути. Ні, ні!»

Перрі, цілком несвідомий того, що сталося, позіхнув і простягся на підлозі.

— Слухай, Тедді, тут повно соломи — чим не постіль для нас? Он у тій кімнаті ліжко стоїть. Нанесімо соломи — багато — і зладимо сяку-таку постелю для дівчат. І насниться нам щось миле, приємне — особливо Ільзі. А там-он лежать шкури тварин — накриємось хутром і якось переночуємо.

— Та я вже наяву почав снити, — відказав Тедді з незвичайною веселістю в голосі. — Про що? Про славу, про всілякі пригоди на морі й на суходолі, про хащі непролазні… Можу продавати сновиди та мрії — стільки маю цього добра в запасі. Що дасте мені за один сон?

Емілі поглянула на нього і забула про все: туга за «книгою Джиммі» її охопила. Вмить-бо осяяв її задум новели під назвою «Продавець снів». Цілу ніч вона думала тільки про це.

Хлопці розляглися на соломі. Емілі постановила залишити Ільзу на канапі, де тій було доволі зручно, а сама лягла на ліжко в малій кімнаті. Однак не заснула: сон її не брав. Забула про своє кохання до Тедді, забула про все на світі, наснажена новим задумом, новою ідеєю. Образи сновигали їй перед очима, ставали дедалі повнокровнішими, живішими — то сміялися, то розмовляли, були то щасливими, то стражденними; вона просто бачила їх на тлі завірюхи, що шаленіла за вікнами. Щоки її палали, серце гупало, наче молот, радість аж прискала з неї — радість творча, незалежна від справ буденних, земних. Ільза упилася горілкою Малкольма Шоу, Емілі ж упивалася вином безсмертя.

Емілі не спала аж до світанку. Хуртовина вляглася, краєвид за вікном простелився суцільно білим і непорушним, осяяний першим промінням сонця на