На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Але ж там, у рахманській країні Баба Одокія не гуляє, — кинув Петрицьо.
— Брате, — втішав Фока, — чи ж сьогодні так погано серед заметілі? Не біймось сильних світу і не ставаймо їм впоперек дороги! Не сварімося з Бабою і шануймо свято.
Кузімбір Білоголовий зітхнув і промовляв поважно:
— Немає гріхів у рахманів, їх вони не обтяжують. І наша людина, якби звільнилася від гріха, відразу ж стала б легенькою, рахманською. Але ж хто звільниться?
— А що ви на це, Панцю? — запитав Петрицьо.
Панцьо виставив губу і думав.
— Га, гріхи, — сказав він, — які ж у мене гріхи? Те, що мені боліло, коли проганяли мене крізь ліщинові палиці? Ще й тепер болить….
— І що ж вас болить? — відважився Савіцький.
Панцьо пожвавішав:
— Па-паничу Савіцький, за-запитайте краще, що не бо-болить! Рана на рані. І за шо? Де ж мені, паничу, до рахманських забаганок!
Петрицьо вже не дражнив старого.
— А знаєте, Фоко, — засміявся Панцьо, — ви не продасте добре ваших колод, якщо будете мандрувати — туди…
— Куди мандрувати? — зморщився Фока.
— Разом з Максимом, тим з Явора. Я його бачив, ми не обмінялися жодним словом. Я вже бачив не одного розумника, єпископів й монахів. Навіть обох цісарів я бачив, старого й молодого. Вони такі ж, як ми. І ще гірші, бо з багачами. А той Максим…
— І який же він? — запитав Фока.
— Са-сама туга, — відкашляв Панцьо.
— Що це означає?
— Ця туга носить його світами, відкриває йому очі, вуха…
— То ви все ж гадаєте, що є десь рахмани.
— Коли ж я маю думати, братчику: — Панцьо знову кашляв і знову говорив: — А якщо й є, то й що з того? Сюди до нас вони не прийдуть напевно, навіть їм це не в голові. А ми тут для всього цього.
— Для чого всього?
— Щоб пити, щоб випити до кінця те, що гірке, що огидне, саму гноївку хлебтати, отруту.
Петрицьо почав знову:
— Якщо є рахмани, то й Бог пильнує.
Панцьо знову висунув губу і жалібно скривився.
— Хлопче, не тягни мене за язика! і дай вже мені раз спокій з тим твоїм Богом, — він знову кашляв довго, ніхто з Панця не сміявся.
Завірюха безперервно гула навколо колиби. Савіцький подумав, що стало сумно і запропонував:
— А хочете я вам заспіваю нову жаб’ївську пісню з Синиці? Недавно, на минулорічному Йордані жаб’ївці вирішили, що це головна, найгарніша з усіх.
Мандат буркнув:
— Про бабські литки, чи ще гірше?
— Та ні! — обурився Савіцький. — Про давнину, а ще про те, що буде.
Мандат хотів щось додати, але випередив Томашевський:
— Прошу, заспівайте, паничу, заспівайте.
Жаб’ївці загаласували, заглушили будь-який опір, кричали:
— Співайте, просимо, співайте.
Савіцький задзвенів цимбалами і співав повільно на жаб’ївську мелодію, війтову:
На високій полонині, в Синицях далечко,
Вислухують сиві буки з неба співаночку,
Ти затихни, всяка водо, в затишшя, в затишшя,
Ох такої співаночки тут ніхто не слишав.
Дайже Боже при органах ангелятка вінцем,
До вдалої співаночки ліри свої кренцом.
Ото правда старовіку, право Верховини:
Краса, дружба і свобода — ті старі — новини.
Як то славно люди давні жили, мали статок,
Сто літ вік, сто п’ятдесят доживали ляток,
А все молоді, бо все в згоді, з верху на верх, гайда!
Гей, ялівки, в полонини крізь пущі, крізь берда!
З полонини в полонини, гай, овечки, гопля!
Людям мир, а славу Богу, його свята воля.
Недалечко так від людей і до неба близько,
З полонини в половину, з пасовиська на пасовисько.
Ой ви, молоді! Не зазнаєте з небом ви спілки,
Вже весною лист ваш в’яне, а квіт хилить голівки,
Морозом пройшло світ широкий, сухий вихор віє,
Така тепер ненависть настала на світі.
Від Підгір’я крізь Поділля до морського краю
Як широкий світ земля зорана, скиба пробігає,
Зневолена потім земля, піт покропив поля,
Там неволя зерно сіє і збере неволя.
Та вернуться знов зі сходу вісті старі-нові,
Заіскряться, блиснуть, засіяють зірниці громові,
За весночкою весна встане, гратимуть зозулі,
Новий листок, новий рій, нові гнізда, вулик,
Новий дзвін і новий спів, новий голос й мова,
Новий звук і новий подих, вірна дружина нова,
Нові зорі й з нових зір нова озимина.
Хрещення, храм новий, старовічна радість, а завжди в новину.
Вдячні діти перед давниною нехай голови схилєют,
Давність славлять, молодість славлять і моляться за неї. —
Тож слухайте сиві буки в Синицях далечко,
І радіють ангели в небесах із співаночки.
Ґазда Бомба зітхав, випускаючи великі клуби диму, белькотів з волячим спокоєм, але поважно.
— Так було колись. Для чого ж це згадувати і дзьобати? Давні люди слухали про рахманів, слухали співанок, кожен собі мовчав, аж поки не позасинали…
На наступний день після бурі, аж пізнього вечора прибув верхи з Бистреця син Андрійка, підліток на ім’я Любко. Приїхав молодим конем, вирощеним дома. Мешканці колиб втішилися синові Андрійка, захоплювались конем і пестили його. Розглядали, торкались, все перевіряли. Кінь був молодий із нерозвиненою ще грудиною, а вже твердий, сухий, вайлуватий, хоч і тонкої кості. З сухою головою,