Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

бездарні вірші. А ще він був неперевершеним кулінаром (як на нинішнє розуміння — мав таке хобі) і знавцем вин, що цінувалося у всі часи. Хлопець, як то кажуть, був хват і зух, і взагалі, — не промах! Умів все брати від життя, пам’ятаючи, що воно дається, на жаль, всього лише один раз. Оженившись, як у подібних випадках прийнято казати, на грошах, себто на дочці — і тут хлопець — не промах! — крупного фінансового магната Юхана Якоба фон Юліана (діда «нашого» Маннергейма) — Хелен. Але проживши в шлюбі 18 років, народивши з нею семеро дітей, кинув дружину напризволяще, попередньо протринькавши та процвиндривши всі свої статки і статки дружини — таким був батько «нашого Маннергейма». Хелен Маннергейм, опинившись самотньою, вдруге не виходила заміж, сама виховувала дітей, неодмінно в англійському дусі, а це означало, що суворо й жорстко. Приучувала дітей до самодисципліни, стриманості, діловитості, виконання перш за все своїх обов’язків. Тримаючи потомство в узді, більше уваги приділяла загартуванню, аніж їхньому духовному розвиткові, про який, здається, й не дбала. Головне — гарт, відвага, покора і самодисципліна. А різні там… м-м… любов, дружба, теплота взаємин для Хелен Маннергейм не мали аніякого значення — може, з цієї причини й пішов од неї чоловік і батько її сімох дітей. Варто зазначити, що діти слухалися свою сувору матір у всьому, і лише один з них не підкорявся матері та її диктаторству. Ним був майбутній маршал Фінляндії Карл Густав Маннергейм (обоє імен йому випали від батька — така традиція!), той Карл Густав Маннергейм, який упродовж всього військового життя суворо дотримувався саме дисципліни і вимагав того від інших.

Він народився 4 червня 1867 року в Лоухічаарі, в південно-західній Фінляндії, в чотирнадцять років поступив в єдине вітчизняне кадетське училище в Фрідріхсгамі, неподалік Виборга, але потім перейшов до престижнішого Миколаївського кавалерійського училища в Петербурзі, що в той час для фіна вважалося превеликим везінням. Зробив блискучу кар’єру в російській армії, про яку завжди відгукувався лише з повагою. Вважається, що за роки навчання в столиці імперії юний фінський барон завів чимало корисних знайомств, близько зійшовся з великим князем Миколою Олександровичем, котрий пізніше став останнім російським імператором. З 1891 року — Маннергейм служить в знаменитому полку кавалергардів, де теж здобув багато друзів, а заодно й прилучився до світського життя столиці. (З багатьма тими, хто пізніше складе білий генералітет, — типу Врангеля, Денікіна, Кутепова, Корнілова, Колчака — він буде в доброму знайомстві чи й дружбі).

Перші бойові нагороди отримав чесно — в російсько-японській війні, на фронті в Маньчжурії, після війни підполковник Маннергейм побував із завданням імператорського двору в Середній та Центральній Азії, де пройде понад 10 тисяч кілометрів в Туркестані, на конях пісками Гобі, пройде Тибет, дістанеться аж до Пекіна.

З 1911–го — генерал-майор, зараховується до гвардійського Кавалергардського полку і швидко стане його командиром, а отже буде уведений до почту Миколи II. (На неувагу до себе імперської Росії він ніколи не міг поскаржитись.) З початком Першої світової воював — на посаді командира 12–ї кавбригади — в Галичині, брав участь у боях з австро-угорською армією, воював у Румунії, де очолював кавалерійський полк. За три роки війни, пройшовши достатній гарт і вишкіл, показавши себе істинним аристократом, був нагороджений майже всіма російським орденами, отримав звання генерал-лейтенанта. В березні 1917–го під час Лютневої революції знаходився у відрядженні в Петрограді, потім повернувся на фронт, але після Жовтневого перевороту і падіння Тимчасового уряду фон Маннергейм вже назавжди залишить російську армію і повернеться на батьківщину як фінський патріот і талановитий полководець, якого переважна більшість мешканців країни Суомі визнає за свого рятівника і не вагаючись приєднається до нього для священної боротьби за свою незалежність.

Кажуть, що це йому, Карлу Густаву Маннергейму, людині взагалі рішучій (і не дивно — кадровий-бо військовик) належать такі мовби аж безапеляційні, а на повірку пророчовіщі слова:

— Бог створив усіх людей, але ми, фіни, створили себе самі!

Буцімто кажучи це, генерал-лейтенант (а втім, він тоді вже, здається, став маршалом) зробив паузу і з твердістю в своїй правоті закінчив:

— Але створили самі себе з благословення Господа! Такі ми, фіни!.. Бо інакшими бути не можемо.

Такі вони й справді — фіни: в лабетах російської імперії — один з найбідніших у Європі народів, десь там, у глухому арктичному закуті ледь не на узбережжі Північного Льодовитого океану, без будь-якої перспективи й надії на краще (тодішні шовіністи навіть зневажливо називали їх «північними циганами»), а здобувши незалежність, увійшовши до вільної сім’ї вільних європейських народів, із генерал-губернаторства перетворившись на самодостатню державу, фіни стали передовою в Європі нацією з високим рівнем життя, про який в тодішньому есересері «будівники комунізму» навіть помріяти не могли, і вже Москва ганятиметься за фінськими товарами (навіть, даруйте, за фінськими унітазами).

Такі вони й справді — фіни: об’єднавшись, відстояли свою незалежність, створили свою державу і заодно самі себе і стали врешті-решт тими, кими й мали бути — фінами. І хай їм дісталася територія не найкраща у всіх відношеннях — хоч і Європа, але ж далека північна її околиця, де болота і холоди, і ґрунти абиякі, а літо не тепле, край взагалі суворий, хоч для них він найкращий. І так, зрештою, і має бути.

Щоправда, зима на півдні Фінляндії трохи тепліша — в порівнянні з її північчю, — та літо і там, і там прохолодне — вплив арктичного повітря Гренландії та Північного Льодовитого океану, тож нічні заморозки в краю Суомі бувають ще й у червні-липні.

Горбистий край, болотяні низини, піщані рівнини, ліси та ліси, і над усім тим краєм більшу частину року стоять тумани — осінні та весняні.

Ґрунти здебільшого не дуже родючі і змінюються вони незмінними болотами (33 % всієї площі країни), багато ще й лісових боліт, торф’яних, що змінюються просто заболоченими низинами. А ще кам’янисті та завалунені місцевості, на яких селяни постійно борються з сірими валунами, але скільки їх не збирай, не звозь на межі, як вони щоліта знову і знову вигулькують з-під землі — фіни кажуть, що вони просто швидко ростуть, з маленького валунчика з кулачок завбільшки чи дитячу голівку за літо виростають такі, що й руками його не охопиш і ломом не вивернеш…

А чого багато в Фінляндії — так це річок, і всі вони повноводі, бурхливі і геть не судоходні, початок свій беруть в одному озері, а короткий шлях завершують в іншому, і тільки великі