Новини - Андрій Любомирович Войницький
Адвокат жестом заспокоїла його. Підсудний відсахнувся від ґрат і заметався по клітці, наче тварина у вольєрі.
— І котра була година, коли ви залишили кімнату? Спробуйте пригадати.
— Північ, мабуть... Десь близько того...
— У міліції ви показали, що поїхали з маєтку о третій ночі.
— Може, так воно і було,— наморщила лоба Соня.— Я ж не відразу поїхала... Спустилася в бар, випила коктейль... Потім поговорила телефоном зі знайомим...
— Тобто ви ще три години перебували у маєтку після того, як вийшли з кімнати, де Наталія Штос отримала дозу героїну?
— Може, й так... А що в цьому такого? Час летів непомітно, це ж вечірка!
— І вам не спало на думку повернутися, щоб подивитися, що відбувається з подругою, чи вона в порядку?
— Але ж я знала, що вона там не сама! — палко відгукнулася Соня.— В мене й гадки не було, що таке може статися!
— Чи бачили ви Сашу після того, як вийшли з кімнати?
— Ні.
Світлицька зіщулилась:
— Ви ж з ним наче порозумілися...
Соня зараз дивилася їй прямо в очі, і навіть тіні тої милої посмішки, з якою вона відповідала на запитання суддів на початку допиту, зараз не лишалося на її обличчі. Мені часто доводилося спостерігати, як змінюються обличчя службових осіб, коли журналіст ставить неприємні питання, як їхні губи стають тоненькою лінією, звужуються зіниці, перекочуються жовна, і все обличчя в один момент перевертається, тікає в себе, заповнюється мороком, наче людині не питання ставили, а занурили головою в чан с баранячою кров’ю.
У ту мить Соня Купер дивилася на адвоката Світлицьку, як на особистого ворога, тоді як та просто чекала на відповідь, трималася невимушено, але дуже впевнено. Я добре знав цей спокійний блиск її розумних карих очей. Ця жінка була справжньою легендою харківської адвокатської колегії, беззаперечним лідером за кількістю виграних справ у Харківській області, а може й по всій Україні. У ті роки ще діяв старий Кримінально-процесуальний кодекс, і визвольний присуд вважався величезною рідкістю. Суди виносили менше відсотка виправдних вироків на рік, а в сумнівних випадках направляли справу на дорозслідування, знімаючи, таким чином, із себе відповідальність. Навіть після виправдання прокуратура часто-густо оскаржувала рішення суду через апеляцію до суду вищої інстанції. Тоді виправдний вирок ставав неприємною плямою в службовій біографії судді, тому неофіційно вважалося, що краще вже засудити невинного, ніж виправдати винного, адже у цьому випадку «громадська думка» завжди дійде висновку, що суддя просто отримав хабара. І навіть в умовах цієї наскрізь зогнилої системи, де майже всім чхати було на правду, де кожен трусився за власні статус і посаду, Світлицька примудрялася таким чином вибудувати захист своїх клієнтів, що їх таки виправдовували. І хоча в ній не було того лоску, який надають захисникові надвисокі гонорари — саме такий виблискував на пиці Геннадія Семеновича Туза, адвоката родини Штос, однак навіть її участь у процесі помітно підвищувала його значимість.
— А це, як ви самі тільки-но казали, ваші домисли! — нахабно відповіла Світлицькій Соня.— Я відповіла на ваші питання?
— Ні.
Світлицька подивилася у свій записник. Соня насторожилася.
— Скажіть, будь ласка, Софіє,— неквапливо спитала Світлицька,— чи бачилися ви з Сашею хоч раз після смерті Наталії Штос?
І знову ця дівчина кинула на мене миттєвий погляд, вочевидь, вельми шкодуючи у цю хвилину, що я взагалі з’явився в її житті.
— Можливо, я й бачила його...— вимовила вона непевно.— У мене взагалі широке коло спілкування... Розумієте, Харків — це велике село, тут всі одне одного колись зустрічають...
— Софіє, дайте, будь ласка, чітку відповідь: так чи ні?
— Я навіть не можу сказати напевне. Можливо, й ні... Дійсно — скоріше, ні...
Тут я вже не витримав. Я більше не міг цього слухати. Вже кілька хвилин я совався на стільці, часом відволікаючись на Захарченка у його клітці. Зараз він здавався якимсь пожмаканим, скутим, наче опутаним незримим павутинням, тюремною поволокою. І кожного разу, як я кидав на нього погляд, мене все дужче обурювала ця паскудна несправедливість: хлопець уже рік париться в СІЗО за злочин, якого не вчиняв, а ця випещена гадюка нахабно бреше всім в очі! Й має намір брехати й надалі!
«Що з тобою?» — прошепотіла Маша, і тієї ж миті я несподівано навіть для себе піднявся з лави і неприємним, чужим, зривистим голосом каркнув на всю залу:
— Ваша честь!
Ці слова прозвучали одночасно зухвало і невпевнено, і це відобразилося на всіх обличчях примхливою гамою відтінків непорозуміння. Чорнявий прицільно втупився у мене. Світлицька повернула насторожене обличчя. Сивий начепив на носа окуляри, а в очах Соні Купер промайнув непідробний дитячий жах. Ця вихватка і мене злякала настільки, що захотілося швидко «включити задню», розіграти тупого, бовкнути якусь дурницю і стрімголов вискочити із залу. Це був би справжній пік ідіотизму. Але чи не пік ідіотизму те, що я намагаюся вчинити зараз?
Я нарешті упорався з голосом і заговорив:
