Ім'я рози - Умберто Еко

Наступного ранку я знов прийшов на міст біля єпископського палацу, де зібралися інквізитори, перед яких приведено закованого в кайдани брата Михаїла. Один з вірних упав перед ним навколішки, просячи благословення, але стражники відразу схопили його й відвели до в'язниці. Відтак інквізитори ще раз зачитали засудженому вирок і ще раз спитали, чи не хоче він покаятися. В кожному місці, де вирок твердив, що він — єретик, Михаїл відповідав: «Не єретик я, грішник, аякже, але православний християнин», — а коли у тексті згадувано «преподобного і пресвятого Папу Йоана XXII», — Михаїл відповідав: «Не преподобний і не пресвятий, а єретик». Тоді єпископ звелів, щоб Михаїл став перед ним навколішки, але той відповів, що він не преклоняє коліна перед єретиками. Його силоміць поставили на коліна, і він пробурмотів: «Бог простить мене за це». І оскільки його привели у повному священичому облаченні, розпочався обряд, під час якого з нього поступово, одне за одним, знімали ризи, аж поки він не залишився в самій лиш сорочині, яку місцевий люд зве рубаткою. І як велить звичай стосовно клірика, якого позбавляють свячень, гострим ножем стято йому пучки пальців і зголено волосся. Тоді його передали капітанові та його людям, які обійшлися з ним вельми жорстоко, закували у кайдани і відвели назад до в'язниці, а по дорозі він промовляв до юрби: «Per Dominum moriemur[182]». Як мені сказали, спалити його мали аж наступного дня. А того дня його знов спитали, чи не хоче він висповідатися і причаститися. Він відмовився, бо, мовляв, не хоче впасти у гріх, приймаючи таїнства від грішників. І я мислю собі, що вчинив він зле, бо показав, що заплямований єрессю патаринів.

І ось настав ранок страти; за ним прийшов ґонфалоньєр, який здався мені приязно налаштованим, бо спитав його, що він за чоловік, що так упирається, коли досить підтвердити те, що твердить весь люд, і прийняти опінію матері святої церкви. Та Михаїл твердо тримався свого: «Я вірую в убогого і розп'ятого Христа». І ґонфалоньєр, розвівши руки, пішов собі. Тоді надійшов капітан зі своїми людьми, і вони відвели Михаїла у двір, де був намісник єпископа, який ще раз зачитав зізнання і вирок, Михаїл знов заперечив хибні твердження, які йому приписували: то були такі тонкощі, що я не запам'ятав їх, та й тоді добре не втямив. Але, звісно, саме вони були вирішальними, коли Михаїла засуджували до смерті, а братчиків — до переслідувань. І я геть цілком не розумів, чому мужі церкви і світська влада так скаженіли проти людей, які хотіли жити в убогості і вважали, що Христос не володів земними благами. їм належало б радше, міркував я собі, боятися людей, які хочуть жити у розкошах і відбирати гроші від інших, приводячи таким робом церкву до гріха і узвичаюючи симонію. Мені стало несила більше терпіти, і я заговорив про це з якимсь чоловіком, який стояв поряд зі мною. Він глузливо посміхнувся і сказав мені, що чернець, який практикує убогість, є кепським прикладом для поспільства, якому потім важко буде звикнути до ченців, які її не практикують. І додав, що проповідування вбогості вселяє лихі думки в голови людей, адже хтозна, чи вони не захочуть побачити у своїй убогості підставу для пишання, а воно може призвести до багатьох вчинків гордині. Зрештою, сказав він, я б мав знати — хоч йому самому невтямки, з якого силогізму робиться цей висновок, — що проповідування убогості означає, що ці ченці на боці імперії, а Папі це не до вподоби. Усе це здалося мені цілком слушним, хоч і почув я це з уст невченого чоловіка. Я тільки не розумів, чому брат Михаїл погодився померти такою страшною смертю, щоб приподобатися цісареві і втишити суперечку між чернечими чинами. І справді, хтось з присутніх мовив: «Ніякий він не святий, його прислав Людовік, щоб сіяти розбрат серед міщан, а хоч братчики і тосканці, за ними стоять посланці цісаря». А інші твердили: «Та ж він схиблений, у нього вселився злий дух, його аж розпирає від пихи — він тішиться зі свого мучеництва, а все через прокляту гординю, цим чорноризцям в головах попереверталося від читання житій святих, краще б вони одружувалися!» А ще інші говорили: «Ні, усі християни мають бути такими — готовими свідкувати про свою віру, як у поганські часи». Слухаючи всі ці балачки, я не відав, що й думати, але тут мені трапилось побачити обличчя засудженого, якого юрба раз у раз заслоняла від мене. То було обличчя людини, яка споглядає щось, що не є від світу сього, як іноді я це бачив у статуях святих у полоні екстатичної візїї. І я зрозумів, що він — байдуже, провидець чи божевільний — явно хотів померти, бо вірив, що, вмираючи, він переможе свого ворога, ким би той ворог не був. І я зрозумів, що його приклад надихне на смерть інших. Я лиш чудувався його твердістю, бо й нині не знаю, чи в таких людях переважає гордовита любов до істини, в яку вони вірять і яка веде їх до смерті, чи гордовите бажання смерті, яке надихає їх на те, щоб свідкувати про їхню істину, якою б вона не була. Це сповнило мене захватом і острахом.

Та повернімось до страти, бо люд весь уже посунув до місця смертної кари.

Капітан і його люди виволокли його за ворота, а він у своїй напіврозстебнутій сорочині йшов широким кроком, схиливши голову і відмовляючи молитву, немов уже належав до сонму мучеників. Юрмище було несосвітенне, і багато хто кричав: «Не вмирай!», а він відповідав: «Хочу померти за Христа». «Але ти вмираєш не за Христа», — казали йому, а він одрікав: «Я вмираю за істину». Коли похід підійшов до місця, званого Проконсулів вугол, хтось з натовпу гукнув, щоб він молив Бога за них усіх, і він благословив натовп. Біля мурів святої Ліперати хтось сказав йому: «Дурню, повір у Папу!», а він відповів: «Ви божка собі зробили з цього вашого Папи» і додав: «Ох же ж і обскубають вас ці папуги» (як мені пояснили, в тосканському наріччі то була гра слів, яка пап обертала на тварин). І всі зачудувалися, що він жартує, йдучи на смерть.

Біля церкви святого Йоана йому гукнули: «Рятуй своє життя!», а він відповів: «Рятуйтесь від гріхів!»;